Він уклонився, прокашлявся і, давши собі волю, піднесено заспівав для захоплених слухачів, яких ясно бачив у своїй уяві. То була ОСТАННЯ ЖАБИНА ПІСЕНЬКА
Жаба вернув додому!
Паніка була в вітальні, а у залі — страх,
Зойк та плач неслися з хліва, і в конюшні — жах,
Коли Жаба вертав додому!
Коли Жаба вертав додому!
Вікна геть розбилися, двері затріщали,
На підлогу злякано всі куниці впали,
Коли Жаба вертав додому!
Барабани, а ви де?
Адже сурми засурмили, і гармати ген стріляють,
І гудуть автомобілі, і солдати гімн співають,
Бо Герой іде!
Гей, гукайте всі: «Ура!»
Хай горлянок ніхто не жаліє,
Бо то йде звір із вашої мрії,
То зоряна Жаби настала пора!
Він співав на повний голос, схвильовано і з великим запалом; а коли скінчив, проспівав іще раз.
Потім глибоко зітхнув, і зітхання те було довге-довге.
Тоді вмочив щітку у глек з водою, розчесав волосся на прямий проділ, ретельно пригладив по обидва боки і, відімкнувши двері, повільно зійшов сходами вниз привітати гостей, які вже почали збиратися у бенкетній залі.
Всі звірята зраділи його появі, одразу обступили, вітали його, хвалили за кмітливість, відвагу та вояцьку вдачу. Але Жаба тільки ледь усміхався й бурмотів: «Та ні ж бо! Аніскілечки!» Або: «Якраз навпаки!» Видра стояв біля каміна й докладно розписував захопленому гуртові друзів, що б він сам учинив, коли був би тут. Побачивши Жабу, він кинувся до нього з радісними вигуками, обняв його і спробував схилити виконати коло пошани. Проте Жаба делікатно відмовився, звільнився з Видриних обіймів і сумирно пояснив:
— Борсук — от хто справжній ватажок і натхненник: Кріт і Водяний Щур винесли на собі основний тягар бою. А я був у наших лавах лише рядовим бійцем і особисто зробив не так уже й багато.
Звірят, певна річ, дуже здивувала, ба навіть спантеличила така його несподівана скромність. Зате Жаба, обходячи один по одному всіх гостей і статечно відповідаючи на вітання, відчував, що викликає в товаристві особливий інтерес.
Борсук влаштував усе якнайкраще, і бенкет вдався на славу. За столом було багато розмов, сміху та жартів, але Жаба, котрий, як і годиться, сидів на чільному місці, вважав, що має бути вище від усього того, і тільки інколи докидав приємні абищиці своїм сусідам праворуч і ліворуч. Іноді він крадькома поглядав на Борсука та Щура і щоразу помічав, що вони позирають один на одного з неприхованим подивом, і це його тішило найбільше. Дехто з молодших та непосидючих звірят перешіптувався, нарікаючи, що сьогодні не так весело, як бувало колись у добрі старі часи. Вряди-годи хтось стукав по столу й вигукував:
— Жабо, промову! Жабо, твоє слово! Пісню! Пісню, пане Жабо!
Але Жаба тільки лагідно хитав головою і підносив правицю, делікатно відмовляючись. Гречною уважливістю, вмілою бесідою з гостями, щирим розпитуванням про їхні родини, особливо про тих членів сім’ї, хто за віком ще не міг бувати у товаристві, він переконав усіх, що званий обід відбувається як годиться у порядному товаристві.
Він таки справді став зовсім іншим Жабою!
Після цієї кризи четверо друзів провадили собі мирне життя, яке так грубо порушила громадянська війна. Воно було сповнене радощів та втіхи й не збурювалося більше ніякими нападами чи вторгненнями. Жаба, порадившись із друзями, вибрав дуже гарний золотий ланцюжок з медальйоном, оздобленим перлами, й надіслав доньці тюремника разом із листом, що його навіть Борсук визнав винятково скромним, приємним та вдячним.
Машиніст паровоза теж дістав відповідну подяку й винагороду за свій ризик та клопоти. Борсук примусив Жабу розшукати навіть жінку-барківницю. І її знайшли, хоча й не без труднощів, і відшкодували вартість коня — отже, вона загалом теж була задоволена; щоправда, Жаба цьому завзято опирався, запевняючи, нібито був тут знаряддям Долі, яка хотіла покарати огрядних жінок з веснянкуватими руками за те, що вони нездатні розпізнати справжнього джентльмена навіть тоді, коли опиняються з ним віч-на-віч. Щоправда, потрібна сума була не дуже відчутною, бо, як підказали місцеві знавці, циган тоді оцінив коняку майже зовсім точно.
Іноді у довгі літні вечори друзі прогулювалися до Старого Лісу, тепер цілком прихильного до них — принаймні в тих місцях, куди вони заходили. Приємно було бачити, як шанобливо вітають їх тамтешні мешканці і як мами-куниці підносять своїх малят до виходу з нірки й показують: «Дивись, дитинко, он іде чудовий пан Жаба! А поруч з ним — доблесний Водяний Щур, найхоробріший з вояків! А он той — знаменитий пан Кріт, про якого стільки розповідає наш татусь». Та коли дітлахи починали вередувати й не хотіли слухатися, їх частенько намагалися вгамувати, лякаючи таким чином: «Якщо ви не принишкнете і не дасте мамі спокій, то прийде страшкий сірий Борсук і забере вас». То був підлий наклеп на Борсука, бо він, хоч і цурався Товариства, дітей дуже любив. Але малеча все одно відразу вмовкала.