На колінах у неї лежало якесь рукоділля. Можливо, вона плела ковдру, але на тлі її товстелезного тіла і таких великих грудей, що кожна з них могла б затулити немовля від сонця, та річ виглядала не більшою за носову хустинку. Вона помітила нас, відклала рукоділля вбік і підвелася. Зросту в ній було шість з половиною футів[2], як не більше. В улоговині вітер віяв не так сильно, але сукня все одно тріпотіла на її довгих стегнах, з таким звуком, наче розвівалося на вітрі вітрило. Я згадав слова машиніста: вони жеруть мужиків. Та коли вона піднесла великий кулак до широкого рівного чола і вільною припідняла поділ сукні, щоб зробити реверанс, я мимохіть натягнув віжки.
— Хайл, стрільці! — вигукнула вона. Її голос звучав розкотисто, майже як чоловічий баритон. — Від імені Безтурботності й жінок, що тут замешкали, вітаю вас. Хай довгими будуть ваші дні на землі.
Ми й собі піднесли кулаки до лобів і побажали їй того самого вдвічі більше.
— Ви прибули з Внутрішнього світу? Гадаю, що так, бо ваша одежа не досить брудна для цих країв. Хоча вона стане брудною, якщо залишитеся довше, ніж на день. — І вона розреготалася так, наче віддалік грім прогримів.
— Так, ми звідти, — підтвердив я. Було очевидно, що Джеймі не скаже нічого. Він і за звичайних обставин був мовчазний, а тут стояв, мов громом уражений. Тінь жінки здіймалася в неї за спиною на побіленій стіні, висока, мов Лорд Перт.
— І ви приїхали впіймати шкуряка?
— Так, — сказав я. — Ви його бачили чи тільки з поголосу знаєте? Якщо так, то ми скажемо спасибі й поїдемо собі далі.
— Це не людина, хлопче. Навіть не надійся на це.
Не розуміючи, я дивився на неї. Підвівшись, вона виявилася такою високою, що її очі опинилися майже на рівні моїх, хоча я сидів на Юному Джо, хорошому великому коні.
— Це потвора, — пояснила жінка. — Чудовисько з Глибоких Розломин. Це не підлягає сумніву так само, як те, що ви двоє служите Ельду й Білості. Може, колись то й була людина, але тепер уже ні. Так, я бачила цю потвору і бачила, на що вона здатна. Сидіть на місці, не рухайтеся, і ви теж це побачите.
Не чекаючи на відповідь, вона пішла у відчинені ворота. Білий муслін робив її схожою на сторожовий корабель, що, гнаний вітром, біжить по хвилях. Я подивився на Джеймі. Той здвигнув плечима і кивнув. Зрештою, ми саме по це й приїхали, а якщо машиністу доведеться трохи довше почекати помічників, з якими він поставить Пердунчика на рейки, хай буде так.
— ЕЛЛЕН! — прогриміла жінка. На повній гучності її голос звучав так, наче вона говорила в електричний мегафон. — КЛЕММІ! БРІАННО! НЕСІТЬ ЇЖУ! НЕСІТЬ М’ЯСО, ХЛІБ ТА ЕЛЬ — СВІТЛИЙ, НЕ ТЕМНИЙ! НЕСІТЬ СТІЛ І СКАТЕРТИНУ НЕ ЗАБУДЬТЕ! ПЕРЕКАЖІТЬ ФОРТУНІ, ХАЙ ПРИЙДЕ ДО МЕНЕ, ЗАРАЗ ЖЕ! БІГОМ, БІГОМ, ПРИСКОРТЕСЯ!
Розпорядившись таким чином, жінка повернулася до нас. Поділ сукні вона обережно притримувала рукою, щоб не вимастити в солончаковій пилюці, що хмарками літала довкола чорних човнів, які вона носила на своїх величезних ногах.
— Леді-сей, ми вдячні вам за гостинність, але нам треба якомога…
— Поїсти, от що вам треба, — сказала вона. — Ми накриємо тут, при дорозі, щоб ніщо не заважало вашому травленню. Бо я знаю, які байки розказують про нас у Ґілеаді, еге ж, ми всі знаємо. Те саме чоловіки кажуть про будь-яку жінку, яка наважується жити сама. Це змушує їх сумніватися в цінності їхніх молотків.
— Ми не чули історій про…
Вона засміялася, і груди її захвилювалися, мов море.
— Дуже чемно з твого боку, юний збройнику, еге ж, і дуже хитро, але я вже давно не дитина. Ми вас не з’їмо. — В очах, чорних, як її черевики, загорівся пустотливий вогник. — Хоча, думаю, з вас би вийшла смачненька закуска — з одного чи з обох. Я Еверлін з Безтурботності. Настоятелька, волею Господа Бога і Людини Ісуса.
— Роланд з Ґілеаду, — представився я. — А це Джеймі, теж звідти.
Джеймі вклонився в сідлі.
Вона знову зробила нам реверанс, цього разу схиливши голову, і крила її шовкового каптура на мить зімкнулися на обличчі, мов завіса. Коли вона піднялася, у відчинені ворота прослизнула мініатюрна жіночка. Хоча цілком можливо, що вона була звичайного зросту, просто поряд з Еверлін виглядала крихітною. Її мантія була з грубої сірої бавовни, а не з білого мусліну. Руки, схрещені на пласких грудях, потопали глибоко в рукавах. Каптура вона не носила, проте нам було видно тільки половину її обличчя. Іншу приховував товстий шар пов’язки. Жінка присіла перед нами в реверансі й одразу ж заховалася у чималій тіні настоятельки.