— Обережніше зі слідами. Вони нам ще потрібні.
Піві кивнув.
— Еге ж. Ми будемо їх пильнувати. Особливо ті, що ведуть у той бік, куди подалася ця тварюка.
Жінки виглядали саме так, як описав нам сей Кенфілд. Я й раніше бачив наслідки кривавої різанини, еге ж, багато разів, у Ґілеаді та Меджисі, проте такого ще бачити не випадало. Джеймі також. Він був так само блідий, як і Кенфілд, і я міг лише сподіватися, що він не зганьбить свого батька, знепритомнівши. Але я даремно хвилювався: невдовзі він уже стояв навколішки на кухні й роздивлявся декілька велетенських звірячих слідів з кривавою облямівкою.
— Це справді ведмежі сліди, — сказав він, — але, Роланде, таких величезних ведмедів не буває. Навіть у Нескінченному лісі такі не водяться.
— Один такий, хлопче, побував тут учора, — зауважив Тревіс. Він подивився на тіло дружини хазяїна ранчо і здригнувся, хоча її труп, як і тіла її безталанних дочок, прикрили ковдрами, принесеними з горішнього поверху. — Я радо повернуся назад у Ґілеад, де такі істоти хіба що в легендах живуть.
— Про що ще нам говорять ці сліди? — спитав я у Джеймі. — Що-небудь можна зрозуміти?
— Так. Спочатку воно пішло в барак, де було найбільше… найбільше їжі. Гамір, напевно, перебудив чотирьох мешканців садиби… шерифе, їх було тільки четверо?
— Еге ж, — кивнув Піві. — Є ще двоє синів, але, здається, Джеферсон відправив їх на аукціон у Ґілеад. Ото буде їм горя, коли повернуться.
— Хазяїн ранчо залишив своїх жінок і побіг до барака. Постріли, які чули Кенфілд і його товариші, певно, були з його рушниці.
— Щось не дуже вона йому допомогла, — завважив Вікка Фрай. Батько вдарив його по плечі й наказав замовкнути.
— Потім тварюка прийшла сюди, — вів далі Джеймі. — Леді-сей Джеферсон і дівчатка, я так собі думаю, вже були на кухні. І думаю, сей наказала донькам тікати.
— Еге ж, — сказав Піві. — Вона намагалася затримати звіра, щоб вони встигли втекти. Судячи з усього, так і було. Та тільки не помогло. Якби вони були перед будинком, якби бачили, яка ця мерзота здоровенна, то вона б теж побігла і ми б їх усіх трьох знайшли там, на землі. — Він глибоко зітхнув. — Ходімо, хлопці, подивимося, що там, у бараку. Хоч би скільки ми чекали, гарнішим те видовисько не стане.
— Я краще залишуся біля загону з цими ковбоями, — сказав Тревіс. — З мене досить і того, що я вже побачив.
— Тату, можна я теж лишуся? — затинаючись, промовив Вікка Фрай.
Келлін подивився на бліде перелякане обличчя сина і дозволив. Перед тим як відпустити хлопчика, він поцілував його в щоку.
За десять футів перед бараком земля перетворилася на криваве місиво з відбитків чобіт і пазуристих звіриних слідів. Неподалік, у гущавині бур’янів, лежав старий короткоствольний чотиристріл із зігнутим на один бік стволом. Джеймі по черзі показав на плутанину слідів, на рушницю, на відчинені двері барака. Потім здійняв брови, мовчки питаючи мене, чи я це бачив. Я все бачив дуже добре.
— Це тут потвора, шкуряк у подобі ведмедя, зустрілася з хазяїном ранчо, — сказав я. — Він встиг кілька разів вистрелити, потім кинув рушницю…
— Ні, — заперечив Джеймі. — Зброю в нього забрала потвора. Ось чому ствол зігнутий. Може, Джеферсон повернувся, щоб тікати. А може, стійко утримував позицію. Хай що він робив, йому це не допомогло. Його сліди обриваються тут, отже, потвора підняла його в повітря й жбурнула через двері в барак. А тоді пішла в садибу.
— Отож, ми йдемо назад її слідами, — сказав Піві.
Джеймі кивнув.
— Невдовзі ми підемо їй назустріч.
Істота перетворила барак на бійню. Зрештою в рахунку м’ясника стало вісімнадцять пунктів: шістнадцять погоничів, кухар, котрий помер біля плити з роздертим і поплямованим кров’ю фартухом, накинутим на обличчя, немов саван, і сам Джеферсон, якому повідривали кінцівки. Його відірвана голова нерухомо дивилася вгору, на бантини, зі страшнуватою посмішкою, в якій видно було тільки горішні зуби. Шкуряк відірвав хазяїну ранчо нижню щелепу. Келлін Фрай знайшов її під ліжком. Один з чоловіків намагався захищатися сідлом, затулятися ним, як щитом, але йому це не допомогло — потвора пазурами роздерла сідло навпіл. Нещасний ковбой досі тримався однією рукою за луку. Обличчя в нього не було — потвора обгризла йому череп.
— Роланде, — промовив Джеймі здушеним голосом, неначе його горло звузилося й стало завтовшки із соломинку. — Ми мусимо знайти цього виродка. Мусимо.
— Ходімо почитаємо сліди надворі, поки їх не стер вітер, — сказав я.