Ми залишили Піві та решту біля барака й обійшли садибу довкола, щоб потрапити туди, де лежали накриті тіла двох дівчат. Сліди за ними почали вже втрачати різкість по краях і довкола цяток від пазурів, але їх важко було не помітити навіть людині, яка не мала щастя бути учнем Корта з Ґілеаду. Істота, що їх залишила, мусила важити більше восьмисот фунтів[3].
— Глянь сюди, — Джеймі став на коліна біля одного сліду. — Бачиш, який він глибокий спереду? Воно бігло.
— На задніх ногах, — докинув я. — Мов людина.
Сліди вели повз будиночок з помпою, що лежав у руїнах, ніби потвора, пробігаючи повз нього, просто зі злості змела його одним ударом. Вони вивели нас на стежку, яка йшла під гору, на північ, до довгої нефарбованої споруди — чи то сараю, чи то кузні. А далі, на двадцять коліс на північ, під соляними пагорбами, простиралися кам’янисті безплідні землі. Нам видно було отвори, що вели до закритих спустошених шахт — вони порожніми очницями витріщалися у простір.
— Далі можемо не йти, — сказав я. — Ми знаємо, куди ведуть ці сліди. Нагору, туди, де живуть сільчаники.
— Рано, — заперечив Джеймі. — Роланде, поглянь-но сюди. Ти ще такого не бачив.
Сліди стали змінюватися. Пазуристі лапи перетворювалися на вигнуті обриси великих непідкутих копит.
— Воно втратило ведмежу подобу, — сказав я. — І чим стало? Биком?
— Думаю, так, — відповів Джеймі. — Ходімо трохи далі. У мене є ідея.
У міру нашого наближення до видовженої споруди відбитки копит стали слідами лап. Бик перекинувся на якогось страшелезного кота. Спочатку сліди були великі, потім стали маліти, неначе істота на бігу зменшувалася у розмірах від лева до пуми. Коли вони звернули зі стежки на ґрунтову доріжку, що вела до сараю, ми знайшли великий клапоть затоптаних бур’янів. Поламані стебла були забарвлені кров’ю.
— Воно впало, — відзначив Джеймі. — Я думаю, воно впало… а потім сказилося і давай ногами траву топтати. — Він підвів погляд від пом’ятої трави. Обличчя в нього було задумливе. — Я думаю, йому було боляче.
— Добре, — сказав я. — А тепер дивися сюди. — Я показав на стежку зі слідами копит багатьох коней. Інші відбитки на ній теж були.
Босі ноги, що йшли до дверей будівлі, розсунутих на іржавих металевих напрямних.
Джеймі обернувся і подивився на мене широко розплющеними очима. Я приклав палець до губ і витяг револьвер. Джеймі вчинив так само, і ми рушили до сараю. Я жестом показав йому, що йдемо в обхід на той бік. Він кивнув і повернув ліворуч.
Я став збоку біля відчинених дверей з револьвером напоготові й чекав, коли Джеймі зайде за споруду. Нічого не було чути. Коли я вирішив, що напарник уже на місці, то нахилився, вільною рукою підняв чималий камінь і кинув його в сарай. Камінь глухо стукнув і покотився по дерев’яній підлозі. Інших звуків усе ще не було. Я прослизнув усередину і присів навпочіпки, тримаючи револьвер напоготові.
Сарай здавався порожнім, але в ньому було стільки тінистих закапелків, що спочатку важко було щось роздивитися. Було вже тепло, а до полудня приміщення мало перетворитися на пічку. З обох боків я побачив порожні стійла, маленьке ковадло біля ящиків, повних іржавих підків і не менш іржавих шевських гвіздків, вкриті пилюкою глечики з маззю і стінкумом, знаряддя для таврування у жерстяному рукаві і велику купу старих збруї, яку треба було чи то направити, чи то викинути. Над парою лавок на гачках висіло чимало інструментів. Здебільшого вони були такі самі іржаві, як і підкови та гвіздки. Також там висіло декілька дерев’яних гаків, а над бетонним коритом для пиття стояла грибоподібна помпа. Воду в кориті не міняли вже давно. Коли очі призвичаїлися до півтемряви, я побачив, що на поверхні плавають соломинки. Я зрозумів, що колись це був не просто сарай. Сюди приводили робочу худобу з ранчо, щоб підкувати чи затаврувати. А ще, найпевніше, тут її й лікували, як могли. Коней, мабуть, заводили з одного боку, підковували й виводили з іншого. Але нині сарай справляв враження занедбаного і покинутого.
Сліди істоти, яка вже на ту мить була в людській подобі, вели центральним проходом до інших дверей, також відчинених, на дальньому кінці. Я пішов за ними.
— Джеймі! Це я. Не стріляй, заради твого батька.
Я вийшов надвір. Джеймі вже сховав револьвер у кобуру і тепер показував на велику купу кінських кізяків.
— Роланде, він знає, хто він такий.
— Такий висновок ти зробив з купи кінського лайна?
— Виходить, що так.
Пояснювати він не став, але за кілька секунд я і сам збагнув. Сараєм-кузнею ніхто не користувався (напевно, тому, що ближче до будинку був ще один). Але кінські кізяки були свіжі.