— Якщо він приїхав верхи, то приїхав як людина.
— Еге ж. І поїхав теж людиною.
Я присів навпочіпки й замислився над цим. Джеймі тим часом скрутив цигарку і передав мені. Я подивився на нього й побачив, що він злегка всміхається.
— Роланде, ти розумієш, що це означає?
— Двісті сільчаників, може, трохи більше чи менше. — Я завжди був тугодумом, але зрештою до всього доходив своїм розумом.
— Еге ж.
— І зауваж — сільчаників, а не підпасків чи погоничів. Копачів, а не вершників. Загалом вони верхи не їздять.
— Твоя правда.
— У скількох із них там, нагорі, є коні, як думаєш? Скільки їх уміють триматися в сідлі?
Його усмішка поширшала.
— Двадцятеро-тридцятеро, як я собі думаю.
— Це вже краще, ніж дві сотні. Набагато краще. Поїдемо до них нагору якнай…
Договорити я не встиг, бо саме тієї миті почувся стогін. І долинав він з сараю, де, як я вирішив, нікого не було. Як же я зрадів, що з нами не було Корта! Він би зацідив мені кулаком у вухо і кинув на землю. Принаймні коли ще був у силі.
Ми з Джеймі вражено перезирнулися й побігли всередину. Стогони не припинялися, проте сарай видавався порожнім так само, як і раніше. А тоді великий курган старої збруї (негодящих хомутів, вуздечок, підпруг і віжок) раптом заворушився, став здійматися вгору і вниз, неначе дихав. Плутані жмути шкіри падали на обидва боки, і з-під них народився хлопчик. Біляве волосся стирчало в різні боки. Були на ньому джинси й стара сорочка, що звисала, розстебнута. Не схоже було на те, що він поранений, та в сутінках сараю сказати щось напевно було важко.
— Воно пішло? — дрижачим голосом запитав хлопчик. — Будь ласка, сеї, скажіть, що його вже нема.
— Нема, — підтвердив я.
Хлопчик почав видряпуватися з кучугури, але зачепився ногою за шкіряну смужку і впав лицем уперед. Та я встиг його підхопити і побачив двійко очей, яскраво-блаватних і неймовірно переляканих, що вдивлялися мені в обличчя.
А потім хлопчик зомлів.
Я відніс його до корита з помпою. Джеймі стягнув з себе нашийну хустку, змочив її у воді й узявся витирати замурзане хлопчикове личко. Йому могло бути одинадцять (або й на рік-два менше). Він був такий худющий, що годі було визначити його вік. Невдовзі повіки затріпотіли, й він розплющив очі. Перевів погляд з мене на Джеймі й назад на мене.
— Ви хто? — спитав хлопчик. — Я вас на ранчо не бачив.
— Ми друзі хазяїна, — ухильно відповів я. — А хто ти?
— Білл Стрітер. Погоничі звуть мене Малий Білл.
— Ай, справді? А твій батько — Великий Білл?
Він сів, узяв у Джеймі хустку, змочив її в кориті й викрутив собі на худенькі груди.
— Ні, Старий Білл — то мій дідо, він два роки тому пішов на галявину. А мій тато, він просто Білл. — Промовивши батькове ім’я, він раптом занепокоївся: широко розплющив очі й схопив мене за руку. — Він же не мертвий? Скажіть, що він не мертвий, сей!
Ми з Джеймі знову обмінялися поглядами, і це налякало його ще дужче.
— Скажіть, що це неправда! Будь ласочка, скажіть, що мій татко живий! — І він розплакався.
— Тихо, заспокойся, — сказав я. — Хто він, твій батько? Погонич?
— Ні, ні, він кухар. Скажіть, що він живий!
Але хлопчик знав, що це не так. Я бачив це в його очах, так само чітко, як бачив кухаря з бараків з поплямованим кров’ю фартухом, накинутим на голову.
Біля садиби росла верба, і під нею ми допитали Малого Білла Стрітера — лише я, Джеймі й шериф Піві. Інших ми відправили почекати у затінку барака, бо думали, що коли народу буде забагато, це тільки ще більше засмутить хлопчика. Він і так розповів дуже мало з того, що нам потрібно було знати.
— Тато сказав мені, що ніч буде тепла і що я маю піти на вигін за загоном і лягти спати під зорями, — повідав нам Малий Білл. — Сказав, що там буде прохолодніше й мені краще спатиметься. Але я знав, чому він так каже. Бо Елрод десь роздобув пляшку — знову — і пив.
— Елрод Схибнутий? — уточнив шериф Піві.
— Еге ж, саме він. Він у хлопців головний.
— Я добре його знаю, — пояснив нам Піві. — Скільки разів я його замикав за ґрати? Джеферсон його тримає, бо він збіса добрий вершник і ковбой, але коли нап’ється, то стає неймовірним виродком. Правда ж, Малий Білле?
Малий Білл щиро кивнув і відкинув з очей довге волосся, досі присипане пилом від збруї, в якій він ховався.
— Так, сер, а ще він мене мучив. І тато про це знав.
— Ти був помічником кухаря, ге? — спитав Піві. Я розумів, що він бажає хлопчику добра, та мені хотілося, щоб він тримав язика на припоні й не говорив про його батька в минулому часі.