За ними, на краю помальованого по-клоунськи плота, сидів Юк і захоплено вдивлявся у своє відображення у воді. А може, у відображення сталевого троса, натягнутого вгорі над річкою.
— Це Вайє? — спитала Сюзанна у Роланда.
— Атож.
Едді хитро всміхнувся.
— Вайє моє… — Він здійняв руку над головою і помахав. — Джейку! Гей, Джейку! Юк!
Джейк помахав у відповідь, і хоча до річки та плота, пришвартованого біля її берега, лишалося чверть милі, всі вони, однаково гострозорі, побачили вдалині білі хлопчикові зуби, коли той широко всміхнувся.
Сюзанна склала долоні ківшиком і приклала до рота.
— Юк! Юк! До мене, зайчику! Іди до мами!
Пронизливо повискуючи (то був і весь гавкіт, на який він міг здобутися), Юк помчав через пліт, зник у клунеподібній споруді й виринув уже на їхньому боці. Він припустив стежкою з прищуленими вухами і сяючими золотистими очиськами.
— Тихенько, зайчику, а то інфаркт заробиш! — сміючись закричала Сюзанна.
Але Юк сприйняв це як настанову прискоритися. Біля Сюзанниного візка він вигулькнув менш ніж за дві хвилини, стрибнув їй на коліна, зістрибнув знову на землю і весело на всіх подивився.
— Олан! Ед! Сюз!
— Хайл, сер Трокен. — Роланд вжив слово, яким у давні часи кликали шалапутів і яке він уперше почув, коли мати читала йому одну книжку. Називалася вона «Трокен і дракон».
Юк підняв ногу, подзюрив на травичку і знову повернувся мордою в той бік, звідки вони прийшли. Принюхався до повітря, не зводячи очей з лінії горизонту.
— Роланде, чому він постійно це робить? — спитав Едді.
— Не знаю. — Але він майже знав. Чи було це в якійсь давній казці? Не в «Трокені й драконі», а в подібній? Так здавалося Роланду. На мить він подумав про зелені очі, що пильнували у темряві, й тілом пробіг холодок — не від страху (хоча страх, мабуть, теж був присутній), а від спогадів. Та він швидко зник.
«Як на те Божа воля, вода буде», — подумав він і зрозумів, що говорить уголос, бо Едді перепитав:
— Га?
— Пусте, — відмахнувся Роланд. — Побесідуймо з Джейковим новим другом. Може, в нього й для нас знайдеться брутербот.
Едді, якому вже добряче набридла жорстка жуйка, яку вони називали бурітосами по-стрілецьки, одразу ж просяяв.
— Так, чорт забирай! — Він зиркнув на своє засмагле зап’ястя, ніби на ньому був уявний наручний годинник. — Божечку ж ти мій, та зараз же о пів на хавчик.
— Зайчику, замовкни краще і штовхай, — сказала йому Сюзанна.
Едді замовк і став штовхати.
3
Коли вони зайшли в елінг, старий ще сидів, а коли вийшли з нього до річки, вже підвівся. Побачив великі револьвери з сандаловими руків’ями у Роланда та Едді, і його очі округлилися. Він опустився на одне коліно. У безвітряній тиші дня Роланд почув, як зарипіли старечі суглоби.
— Хайл, стрільцю. — Старий приклав до лоба кулак, набряклий від артриту. — Вітаю тебе.
— Підведися, друже, — сказав Роланд, у душі сподіваючись, що старий справді їм друг. Але Джейк начебто вважав саме так, а Роланд звик довіряти його інтуїції. Не кажучи вже про шалапутову. — Встань, прошу.
Зробити це старому було важкувато, тому Едді ступив на пліт і простягнув йому руку.
— Дякую, синку, дякую. Ти теж стрілець, а чи ти учень стрільця?
Едді запитально глянув на Роланда. Той не подав жодного знаку, тому Едді перевів погляд на старого, здвигнув плечима і розплився в усмішці.
— Усього потроху. Я Едді Дін із Нью-Йорка. А це моя дружина Сюзанна. А це Роланд Дескейн. З Ґілеаду.
Очі поромника округлилися.
— З Ґілеаду минулих літ? Правду кажете?
— З Ґілеаду минулих літ, — підтвердив Роланд і відчув, як з глибин серця підіймається не звичне для нього відчуття скорботи. Час був обличчям на воді. Так само, як і велика річка перед ними, він тільки плинув і плинув.