Розмовляючи, ми з Джеймі обійшли два кола довкруг загону й сараю. Вітер посилювався, тріпав холоші наших штанів, відгортав назад волосся.
— Роланде, думаєш, у його пам’яті нічого не лишилося?
— А ти як думаєш? — спитав я.
— Ні, — сказав Джеймі. — Бо перше, що він спитав: «Воно пішло?»
— І знав, що його батько мертвий. Коли запитував, це читалося в його очах.
Джеймі трохи помовчав, опустивши голову, поки ми йшли. Довелося натягнути на роти й носи бандани, бо вітер сипав нам в обличчя шорсткою пилюкою. Хустка Джеймі досі була мокра після корита. Врешті-решт він сказав:
— Коли я почав було казати шерифу, що ти вмієш видобувати речі, глибоко поховані в пам’яті людей, ти мене обірвав.
— Йому не потрібно було знати, бо не завжди вдається так, як треба.
З Сюзен Дельґадо в Меджисі вдалося, але Сюзен відчайдушно хотіла розповісти мені про те, що відьма Рея сховала від освітленої частки її розуму, тієї, де ми дуже чітко чуємо власні думки. Вона хотіла мені розповісти, бо ми кохали одне одного.
— Але ти спробуєш? Спробуєш, адже так?
Я не відповідав йому, поки ми не пішли на друге коло довкруг загону. Я все намагався впорядкувати свої думки. Здається, я вже казав, що з цим у мене завжди було туго.
— Сільчаники більше не живуть на шахтах. У них своє табірне поселення за кілька коліс на захід від Малої Дебарії. Келлін Фрай розповів мені про нього дорогою сюди. Я хочу, щоб ти поїхав туди з Піві та Фраями. І з Кенфілдом теж, якщо погодиться. Та, думаю, він буде не проти. Ці двоє підпасків, товариші Кенфілда, нехай лишаються тут і дочекаються трунаря.
— Ти хочеш забрати хлопчика в місто?
— Так. Самого. Але я відправляю тебе туди не для того, щоб одпровадити подалі решту. Якщо ви будете їхати досить швидко і в них там буде ремуда[4], то зможете виявити коня, якого гнали учвал.
Мабуть, Джеймі під банданою скептично всміхнувся.
— Сумніваюся.
Я теж не надто в це вірив. Задум був непоганий, якби не вітер, самум, як назвав його Піві. Він би враз висушив піт на коні, навіть якби його гнали чимдуж. Джеймі міг би виявити коня, що був брудніший за інших, з реп’яхами й шматками бур’яну, що заплуталися в хвості, проте якщо ми не помилялись і шкуряк знав, хто він такий, то він свого жеребця добряче почистив і обшкріб щіткою від гриви до копит одразу ж по поверненні.
— Хтось міг бачити, як він заїжджав на коні.
— Так… якщо він спершу не поїхав у Малу Дебарію, не причепурився і не повернувся в табір сільчаників звідти. Розумний так би і зробив.
— Навіть якщо так, ви з шерифом могли б з’ясувати, у скількох із них є коні.
— І скільки вміють їздити верхи, навіть якщо коней у них нема, — сказав Джеймі. — Так, це можна зробити.
— Збери їх усіх, — сказав я йому, — чи стількох, скількох зможеш, і привези їх у місто. Всім, хто буде протестувати, нагадай, що вони допомагають зловити чудовисько, яке тероризує Дебарію… Малу Дебарію… всю Баронію. Можеш не казати їм про те, що кожен, хто відмовиться, накличе на себе зайві підозри. Це навіть найтупішому буде зрозуміло.
Джеймі кивнув і вхопився за огорожу, бо налетів сильний вітер. Я повернувся до нього обличчям.
— І ще одне. Тобі доведеться блефувати, і допоможе тобі в цьому Келлінів син, Вікка. Вони повірять, що хлопець проговорився, навіть якщо йому накажуть цього не робити. Особливо якщо накажуть.
Джеймі чекав, але я не сумнівався: він розуміє, що я збираюся сказати далі, бо погляд у нього став стурбований. Сам би він такого ніколи не зробив, навіть якби думав про це. З цієї причини батько й поставив мене за головного. Не тому, що я відзначився в Меджисі (бо успіхи мої були сумнівні), і не тому, що я був його син. Хоча в чомусь, напевно, це відіграло свою роль. Мій розум був такий самий, як і в нього: холодний.
— Ти скажеш тим сільчаникам, які знають про коней, що вбивства на ранчо бачив свідок. Скажеш, що повідомити їм, хто це, ти не можеш — і це цілком природно, — але ця людина бачила шкуряка в його людській подобі.
— Роланде, ти ж не знаєш, чи справді Малий Білл його бачив. Та навіть якщо й так, обличчя він міг не роздивитися. Він у купі старої збруї ховався, заради твого батька.
— Це правда, та тільки шкуряк цього не знатиме. Хоча повірити шкуряк може, бо з ранчо він виїжджав уже людиною.
Я знову пішов, і Джеймі крокував поряд зі мною.