Ні, сказав він у відповідь на моє перше запитання, у Дебарії нема ювеліра і не було ніколи, скільки він себе пам’ятає. Але на друге запитання відповів ствердно і показав через дорогу на кузню. Сам коваль стояв у дверях. Поділ його шкіряного фартуха, з кишені якого стирчали інструменти, тріпотів на вітрі. Я перейшов дорогу, і він приклав до лоба кулак.
— Хайл.
Я привітався з ним у відповідь і пояснив, що мені потрібно — що ця річ буде мені потрібна, сказав Ванней. Він уважно мене послухав і взяв патрон, який я йому простягнув. Той самий, яким я вводив у транс Малого Білла. Коваль подивився на нього проти світла.
— Скільки зерен пороху в заряді, знаєте?
Звісно, я знав.
— П’ятдесят сім.
— Аж стільки? Боги! Дивно, як ствол вашого револьвера не вибухає щоразу, коли ви тиснете на гачок!
У патронах, якими стріляли револьвери мого батька (ті, які я одного дня сподівався надіти), було по сімдесят шість зерен, але я промовчав. Все одно коваль би не повірив.
— Сей, ви зможете виконати моє прохання?
— Думаю, так. — Він замислився, потім кивнув. — Так. Але не сьогодні. Не люблю розпалювати піч, коли вітер. Одна жарина — і може зайнятися всеньке село. А пожежників у нас не було звідтоді, як мій батько був малий.
Я витяг гаманець із золотом і витрусив собі на долоню два зливки. А поміркувавши, додав до них третій. Коваль подивився на них зачудовано — перед ним лежав його заробіток за два роки.
— Мені потрібно, щоб це було зроблено сьогодні, — сказав я.
Він широко всміхнувся. Серед густезної порості рудуватої бороди сяйнули дивовижно білі зуби.
— Дияволе-спокуснику, не відходь! Та за те, що ви мені показуєте, я б і сам Ґілеад наважився спалити дотла. До заходу сонця те, чого потребуєте, буде у вас.
— Я бажаю отримати це до третьої години.
— Еге ж, я й мав на увазі третю. Точнісінько до секунди.
— Добре. А тепер скажи-но мені, в якій таверні у вас подають найкращу юшку?
— Їх лише дві, і ніде вам не запропонують пудингу з голуб’ятиною, як готує ваша мама, але й не отруять теж. «Кафе Рейсі», мабуть, найкраще з двох.
Мене це цілком влаштовувало. Я подумав, що для такого хлопчика, як Білл Стрітер, котрий стрімко ріс, кількість їжі була важливішою, ніж якість. Змагаючись із вітром, я попрямував до кафе. «До темряви розгуляється самум», — сказав мені хлопчик, і я зрозумів, що він мав рацію. Він чимало пережив і потребував відпочинку. Тепер, коли я знав про татуювання на щиколотці, хлопчик був мені вже не потрібен… та тільки шкуряк про це не знатиме. І в’язниця для Малого Білла була безпечним прихистком. Принаймні я на це сподівався.
Стравою дня було тушковане м’ясо, і я ладен був заприсягтися, що солили його не сіллю, а солонцевою пилюкою, але малий з’їв усю свою порцію і прикінчив мою, коли я відставив її вбік. Один із не-надто-хороших помічників зробив кави, і ми пили її з бляшаних чашок. Їжу ми розклали просто в камері, сидячи по-турецькому на підлозі. Я дослухався до джин-джена, але той усе не дзвонив. Мене це не здивувало. Навіть якщо Джеймі й Верховний шериф дісталися до джин-джена на своєму кінці, то вітер уже, напевно, обірвав дроти.
— Мабуть, ви вже на цих бурях, що їх звете самумами, собаку з’їли, — сказав я Малому Біллу.
— О так, — відповів він. — Це якраз їхня пора. Погоничі їх ненавидять, а підпаски — ще більше, бо коли буря застає їх у полі, то спати доводиться просто неба, і багаття не розведеш, бо…
— Бо жарини можуть розлетітися, — згадав я слова коваля.
— Точно. М’яса більше немає?
— Немає. Але є дещо інше.
Я простягнув йому маленький мішечок. Зазирнувши всередину, Білл просяяв.
— Цукерки! Желейки і шоколадні батончики! — Він розтягнув шворку на мішечку і запропонував мені. — Нате, пригощайтеся.
Я взяв один маленький батончик і віддав йому мішечок.
— Решта — твої, можеш з’їсти. Якщо тобі живіт не скрутить, звісно.
— Не скрутить! — І Білл пірнув рукою в мішечок. Мені було приємно за ним спостерігати. Після того як третя желейна цукерка зникла у нього в дзьобику, він заштовхнув її язиком за щоку (ставши схожим на білку з горіхом) і сказав:
— Сей, а що зі мною буде? Тато ж помер.
— Не знаю, але як на те Божа воля, вода буде. — І я вже мав здогади, де ту воду шукати. Коли розквитаємося зі шкуряком, одна дама на ім’я Еверлін буде нам винна послугу, і навряд чи Білл Стрітер стане першим блукальцем, якого вона прийме в свій притулок.
Я вирішив знову підняти тему вітру.