Мама кволо всміхнулася.
— Спасибі, синку, але я не голодна. Піду краще полежу. — Трохи похитуючись, вона встала.
Тім допоміг їй дійти до спальні. Там вдав, що його зацікавило щось за вікном, поки вона знімала забризкану брудом сукню і надягала нічну сорочку. Коли Тім знову обернувся, мама вже лежала під ковдрою. І поплескала по матрацу коло себе, як іноді робила, коли він був маленький. У ті дні часом тато лежав у ліжку біля неї у своїх довгих кальсонах лісоруба і курив самокрутку.
— Я не можу його вигнати, — сказала вона. — Якби могла, то вигнала б, але тепер, коли ми розмотали мотузку, ця хата більше належить йому, ніж мені. Закон може бути жорстоким до жінки. Раніше я не мала причин думати про це, але тепер… тепер… — Її погляд став скляним і відстороненим. Невдовзі вона мала заснути, і, напевно, це було добре.
Він поцілував її в неушкоджену щоку і хотів було встати, та мати його спинила.
— Що тобі сказав Збирач?
— Спитав, чи мені подобається новий вітчим. Не пам’ятаю, що я йому відповів. Мені було страшно.
— Коли він накрив тебе своїм балахоном, я теж перелякалася. Я думала, він хоче забрати тебе з собою, як Червоний король у давній легенді. — Вона заплющила очі й знову їх розплющила, дуже поволі. І тепер у них з’явилося щось схоже на жах. — Я пам’ятаю, як він приїхав до мого батька, коли я була маленькою дівчинкою, ще пішки під стіл ходила. Чорний кінь, чорні рукавички й плащ, сідло зі срібними сіґулами. Його бліде лице часто снилося мені в кошмарах, таке воно було довге. І знаєш що, Тіме?
Хлопчик повільно похитав головою.
— Він досі возить ту саму срібну миску ззаду на сідлі, бо тоді я її теж бачила. Двадцять років минуло — еге ж, двадцять і ще бозна-скільки, — але виглядає він так само. Не постарів ні на день.
Її очі знову заплющилися. І цього разу вже не розплющувалися, тож Тім тихенько вийшов з кімнати.
Пересвідчившись, що мати заснула, Тім підійшов до валізи Великого Келза, яка стояла в задньому коридорчику (під старою подертою ковдрою вгадувалися квадратні обриси) перед кімнатою для взуття на вході. Коли він сказав Збирачеві, що в Лісовому лише два замк´и, той відповів: «О, я думаю, тобі відомо про ще один».
Він стягнув ковдру й оглянув вітчимову валізу. Валізу, яку той часом пестив, як улюблену кицьку, і на якій часто сидів уночі, пахкаючи люлькою у прочинені двері чорного ходу, щоб виходив дим.
Тім швидко пішов у передню частину будинку (не взуваючись, щоб не розбудити матір) і виглянув у вікно. На подвір’ї нікого не було, і на политій дощем дорозі не видно було Великого Келза. Нічого іншого Тім і не очікував. Келз, напевно, сидів зараз у Ґітті й набирався на ті жалюгідні останні гроші, що в нього лишилися, щоб зрештою нажлуктитися до непритомності.
От би хтось його віддубасив, щоб він на власній шкурі відчув, як воно. Я б і сам його побив, якби був дорослий.
Нечутно ступаючи, Тім пішов назад до валізи, став перед нею навколішки й витяг з кишені ключ. То була крихітна срібна штучка завбільшки з пів срібного зливка і навдивовижу тепла на дотик, наче жива. Замкова шпарина у мідній пластині спереду на валізі була значно більша. «Цей ключ нізащо до неї не підійде», — подумав Тім. А тоді згадав, що Збирач попередив: «Це не простий ключ, а чарівний. Ним можна відімкнути що завгодно, але тільки один раз».
Тім вставив ключ у замок, і той тихо-мирно клацнув, наче був призначений саме для цього замка. Коли він натиснув сильніше, ключ плавно повернувся, проте все тепло враз його покинуло. Тепер у Тімових пальцях був лише мертвий холодний метал.
— Після цього він стане ні до чого не придатним, як сміття, — прошепотів Тім і роззирнувся навколо, бо зненацька ним опанувала впевненість, що за спиною стоїть Великий Келз, сердитий, мов чорт, і стискає руки в кулаки. Але позаду нікого не було, тож він розстібнув пряжки ременів і підняв кришку. Від рипіння петель він увесь зіщулився і знову кинув погляд через плече. Серце важко калатало, і попри те, що дощовий вечір видався прохолодним, на лобі проступили краплини поту.
Нагорі лежали сорочки й штани, покидані абияк, багато було старих і тряхлих. Тім подумав (з гіркотою, якої не відчував раніше): «Мама буде йому цей одяг прати, й латати, і охайно складати, коли він їй накаже. А він їй потім подякує ударом по руці чи кулаком в обличчя або шию?»