— Мамо? — пошепки проказав Тім.
Вона не поворухнулася, і Тім відчув, як у душу йому встромлюється холодний спис страху. «Я спізнився, — подумав він. — Вона лежить там мертва».
Та тут Нел припіднялася на ліктях. Волосся впало каскадом на подушку в неї за спиною, і погляд невидющих очей звернувся до нього. Її обличчя освітила шалена надія.
— Тіме? Це ти, чи мені сниться?
— Ти не спиш, — сказав він.
І побіг до неї.
Вона міцно пригорнула його до себе і вкрила його обличчя сердечними поцілунками, які здатні дарувати лише матері.
— Я думала, ти загинув! Ох, Тіме! А коли налетіла буря, я в цьому впевнилася, і мені самій захотілося померти. Де ж ти був? Як ти міг так мене засмутити, ти, поганий хлопчику? — І вона знову заходилася його цілувати.
Тім цілковито здався на мамину ласку. Він усміхався і насолоджувався її знайомим чистим запахом, та потім згадав слова Мерліна: «Коли будеш удома, що зробиш перше?»
— Де ти був? Розказуй негайно!
— Мамо, я все тобі розкажу, але спершу ляж на спину і широко розплющ очі. Якомога ширше.
— Навіщо? — Її руки все пурхали над його очима, і носом, і ротом, наче вона ніяк не могла повірити, що він справді вдома, коло неї. Очі, що їх Тім так сподівався зцілити, дивилися просто на нього… і крізь нього. Вони вже почали заволікатися біластою плівкою. — Навіщо, Тіме?
Казати йому не хотілося — бо ж обіцяні ліки могли не подіяти. Він не думав, що Мерлін збрехав йому (то в Збирача брехня була улюбленою розвагою), але він міг помилитися.
Ох, будь ласка, хоч би він не помилявся.
— Не хвилюйся. Я приніс ліки, але їх зовсім трішки, тому ти мусиш лежати дуже тихо.
— Я не розумію.
Наступні слова міг би сказати радше мертвий, а не живий син, подумала Нел у своїй пітьмі.
— Просто знай, що я далеко побував і багато чим ризикував заради того, що в мене зараз у руці. Тому лежи тихо!
Нел послухалася. Вона не ворушилася і дивилася на нього своїми сліпими очима. Губи в неї тремтіли.
Так само, як у Тіма руки. Він наказав їм угамуватися, і — о диво — вони підкорилися. Тім глибоко вдихнув, затримав повітря в легенях і відкрутив кришку на дорогоцінній пляшечці. Усе, що там лишилося (доволі небагато), він набрав у крапельничку. Рідина не заповнила навіть половини короткої тонкої трубочки. Він схилився над Нел.
— Не ворушися, мамо. Пообіцяй мені, бо може пекти.
— Постараюся, — прошепотіла вона.
Одна крапля в ліве око.
— Пече? — спитав він.
— Ні. Благословенна прохолода. Закапай у друге око, прошу.
Тім крапнув ліків у праве око і сів трохи далі, закусивши губу. Чи каламутність плівки трохи зменшилася, чи то він приймав бажане за дійсне?
— Мамо, ти що-небудь бачиш?
— Ні, але… — Вона затамувала подих. — Світло! Тіме, я бачу світло!
Вона знову хотіла спертися на лікті, та Тім змусив її знову лягти. Він закапав їй в кожне око ще по краплі. Цього мало вистачити, та й піпетка спорожніла вже. Що само по собі було добре, бо раптом Нел пронизливо закричала і Тім впустив крапельничку на підлогу.
— Мамо? Мамо! Що таке?
— Я бачу твоє лице! — закричала вона і приклала долоні йому до щік. Її очі наповнилися слізьми, але Тім зрадів, бо тепер вони дивилися на нього, а не крізь нього. І були яскраві, як і раніше. — Ох, Тіме, синочку мій дорогенький, я бачу твоє личко, дуже добре його бачу!
А так раділи вони й далі, але про це розповідати не варто, бо ж деякі радісні миттєвості й описати годі.
Ти мусиш віддати їй сокиру свого батька.
Тім намацав за поясом сокиру, витяг її й поклав коло матері на ліжко. Вона подивилася на неї — і побачила, що для них обох досі було дивовижею, — торкнулася руків’я, гладенького від постійного використання впродовж багатьох років. Мати підвела на нього погляд, і в очах було запитання.
Тім лише всміхнувся і похитав головою.
— Той чоловік, що дав мені краплі, сказав віддати тобі сокиру. Це все, що я знаю.
— Хто, Тіме? Який чоловік?
— Це довга історія, і її краще розповідати за сніданком.
— Яєчня! — вигукнула Нел і стала підводитися. — З десятка яєць щонайменше! І з беконом з комори!
Усміхаючись, Тім узяв її за плечі й ніжно поклав назад на подушки.
— Яєчню й м’ясо я посмажити зумію. І навіть принесу тобі. — Йому дещо спало на думку. — Сей Смек могла б поїсти з нами. Дивно, як це наші крики її не розбудили.
— Вона прийшла, коли вітер розгулявся, і не спала, поки бушувала буря, кидала дрова у вогонь, — сказала Нел. — Ми думали, хату знесе, але вона вистояла. Вдова, мабуть, страшенно втомилася. Розбуди її, Тіме, але обережно, не налякай.