Олеся від напруження висунула кінчик язика. Це дуже допомагає від несподіваної клякли.
— «Дорогий Павле Петровичу!» Є, хлопці. Далі!
І всі навперебій почали диктувати, перебиваючи одне одного, обступивши з усіх боків Олесю, стежачи за кожним рухом пера.
— Ми, піонери колгоспу «Дніпровський ударник»…
— Робимо вишку!
— Водну вишку!
— Водохід!
— Голова колгоспу не дає нам дерева…
— Йому все ніколи.
— Все обіцяє, а не дає!
— Не так! Він думає, що вишка — це дрібниці…
— І дурниці!..
— Хлопці, а про гусака забули! Про Капітана Капітанича! Напиши, Олесю, що я викохав гусака — найкращого в районі!
— А я — гарбузи! Напиши — гарбузи в Проньки — вво! І огірки теж — вво!
— А я — Наталя, і я буду лікаркою. Тільки в мене немає трубки й окулярів!
— Не пиши цього. Лікарі бувають і без окулярів!
— А про сома! Напиши — Бицик обов'язково впіймає сома! А Матільда тепер має аж шістнадцятеро поросят!
— «І приїздіть до нас, Павле Петровичу! Ми вам покажемо водохід!»
— «Покуштуєте огірків з Проньминої грядки. І ше є у нього підзорна труба. Вона справжня-справжнісінька, тільки розбите скло…»
Дід Галактіон поважно скинув картуз і сказав:
— Пиши, онучко: «Привіт вам Павле Петровичу, на многі літа від діда Галактіога, котрий пасічник у колгоспі. Мед у нас чистий, як сльоза, котрий жовтий, — із гречки, а котрий білий, як сметана, — із пахучої липи».
Дід Галактіон змахнув сльозу — схвильований і розчулений, — і закінчив:
— Пиши, онучко: «Шістдесят років їздив дід Галактіон на чужих волах, а тепер має Дід Галактіон три трактори в колгоспі, чотири машини-водохід і купує собі дід Галактіон велосипед на двох колесах, котрі з шинами, а всередині повітря і спереду руль».
Коли скінчили листа і критичним оком перевірили писання, всі гучно заплескали в долоні, бо лист був дуже хороший і чисто написаний, лез жодної помилки і клякси. І всі по черзі почали ставити свої підписи.
Перша підписалася Олеся, другий — дід Галактіон (він хоч не піонер, так характер у нього піонерський), третій — Кузька. Він, як йдичить «слідопиту», поставив замість підпису якісь незрозумілі знаки (між нами кажучи, це були звичайні літери, але такі криві й горбаті, що скидались на таємничі умовні знаки — Кузька з письма частенько має незадовільно).
Дали — Павлик. І тут. Тут Вибачте, я хвилююсь. Тут трапилась неприємна історія. Дуже неприємна історія для Павлика…
Перед тим, як узяти ручку, хлопчик витяг з кишені хусточку. Звичайну хусточку і почав витирати нею пальці. Павлик прийшов сюди просто з свого сарайчика, просто від водохода, і на пальцях у нього були сліди фарби.
І ось… ось Олеся раптом ступила крок уперед. До винахідника. До Павлика… Її очі були розширені. Наче побачила дівчина щось страшне. А проте вона дивилась тільки на хусточку в руках у Павлика, на білу хусточку з синьою мережкою.
— Це… це твоя? — глухо, майже пошепки, спитала вона.
Мов вітрець який майнув над головами дітей, і стало раптом тихо-тихо… В цій тиші приглушено прозвучав голос Павлика:
— Мо… моя.
— Неправда! Це та сама хусточка… Моя! Вона зникла тоді, в лісі, коли я впала непритомною. Вона була з пряниками…
— Я не знав… Слово честі — не знав!
— Ти не знав? Ще й слово дає! Коли в тебе хусточка — це доказ! — гукнув схвильований, збуджений Кузька. — Ти і є хуліган! Ти вдарив Олесю! Не дати на ньому на підпис листа! Геть від нас! І водохода твого нам не треба.
Другої половини слова Кузька не встиг вимовити. Просто перед його очима зненацька з'явилось червонобоке, привабливе яблуко.
— Ростемо, Кузько? Візьми яблучко… З'їж. Прохолонь трохи…
Кузька мимохіть узяв у піонервожатого яблуко і розгублено подивився на хлопців — чи справді з'їсти, чи це тільки жарти?
Василь непомітно ввійшов раніше і чув усю розмову. Він звернувся до Павлика.
— Скажи, Павле, де ти взяв цю хусточку?
— У лісі. Я знайшов її… Ні, не знайшов. Мені її приніс Куцак. У зубах…
— У зубах? — знову вигукнув Кузька. — Ловкий у тебе Куцак, хусточки з пряниками приносить! Хто цьому повірить? Ми хулігана скрізь шукали, я черевік на сто ніг приміряла, а він, хуліган, ось перед нами!