— Я обрав собі такий обладунок, який вважав за добрий, — відказав Вітіко.
— І ти візьмешся за великі справи, — припустив червоний вершник.
— Ти, може, теж, — відповів Вітіко.
— Ти, певне, вже бачиш, — пояснював червоний вершник, — що ми не хотіли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштовані на багато важливих справ, на завоювання не тільки Богемії, а й таких дрібних країн, як Австрія, Баварія, Саксонія, Німеччина і цілий світ, а саме: світ задоволень. Ми королі та управителі того господаря, що володіє всіма країнами. І навіть земля йому замала, навіть на зорі й небо він прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше і має там своїх людей, хтось у горах коло Саксонії і має там своїх людей, хтось у Баварському лісі і має там своїх людей, хтось на благословенній луці коло Ельби і має там своїх, і всі вони такі, як ми.
— Одяг, у якому ви ходите, я бачив і в інших країнах, — мовив Вітіко.
— Не тільки одяг, а й звичаї і традиції та все інше поширені в усьому світі, і ми живемо з усім світом, ми не можемо сидіти за нашою дубовою колодою, щоб вона затінювала нас. Звісно, старі люди розказують, що наш народ колись жив відрубно, був собі сам по собі і не прагнув пориватися назовні, любив пісні й танці, шанував гостинність і обробляв землю. Розум вважали за найбільшу цінність, а присуд, який вирішував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашій країні належала не військовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий від усіх і він усім міг порадити й допомогти. Напади ззовні просто відбивали. Князь Само в давноминулі часи знищив військо франкського короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім'я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім'я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?
— Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, — мовив Вітіко.
— Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! — вигукнув червоний вершник.
— Я не нестиму корогви, — заперечив Вітіко, — який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.
— Може, твій Собеслав? — запитав червоний вершник.
— Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, — відказав Вітіко.
— Чому він випустив короля Лотара, коли оточив і розбив його під Хлумецом, і задовольнився тим, що лишився князем Богемії?
— Він знає, — відповів Вітіко, — і знає, чому обстоює німців, але це не завадить йому колись зі славою повести наш народ за кордон.
— Тож ти їдеш не з країни цариці Савської чи країни Офір, а належиш, як чую з твоїх слів, до нашого народу, — виснував червоний вершник.
— Ти ж бачиш, що я їду на північ, отже, приїхав із півдня, — відповів Вітіко.
— Ми всі їдемо з тобою на північ, отже, приїхали з півдня, — пожартував червоний вершник.
— Таж так, — погодився Вітіко. — Лишається тільки питання, хто здаля, а хто зблизька.
— Тож ти, мабуть, мандруєш із лісу, де ростуть ялиці та журавлина, — мовив червоний вершник.
— Ялиці, журавлина та інше, — підтвердив Вітіко, — і там є багато місць, де невибагливий чоловік може спорудити добрий лісовий замок.
— Та вони там такі невибагливі, що їх і жаби задовольняють, — усміхнувся червоний вершник.
— Їм досить і жаб, і в цьому є перевага, — мовив Вітіко.
Почувши ці слова, червоний вершник напівобернувся на коні й гукнув своїм товаришам:
— А що, друзі, якби ми коли-небудь поїхали на лови в південні ліси нашої країни, звідки тече гарна Влтава, бо ось шкіряний каже, що там було б не так уже й погано?
— Якщо вовки, ведмеді та олені взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! — гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.
— І ми зі списами в руках та в міцних чоботях на ногах підемо через каміння, болота і плутане коріння, — крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.