— І тепер він уже інший, ніж був раніше, — мовив Вітіко.
— А ти, шкіряний, багато знаєш про наші справи, — дивувався червоний вершник.
— Про них відомо і в інших країнах, — сказав Вітіко.
— Але він почав правити не серед спокою, — розповідав далі червоний вершник. — Оттон Чорний поїхав до німецького короля Лотара і сказав, мовляв, йому належить богемський князівський престол, і просив короля про допомогу. Король послав князю послання: навіть якщо увесь богемський і моравський народ бажав його і обрав, ті вибори не чинні, бо дати розпорядження про них і провести їх міг тільки німецький король. Він дав Собеславу термін, щоб той з'явився до його суду й чекав присуду. А якщо він не зробить цього — нехай готується до війни. Собеслав сказав: «Я сподіваюся на милосердя Господнє і на заступництво наших святих Вацлава і Адальберта, які не дадуть нам опинитись у руках чужинців. Потім він рушив у Моравію й зайняв маєтності Оттона. Згодом пройшов по Богемії, закликав народ і звелів молитися в церквах. Узяв корогву святого Адальберта з церкви замку Врбчан, який належав Славнику, прикріпив її до списа святого Вацлава і звелів нести її попереду під час війни. Наступного року по тому, як князь Собеслав зійшов на князівський престол, король Лотар почав серед зими війну. З ним були майже всі пани Саксонії, звідки він походив, а також Альбрехт Ведмідь і Генріх фон Ґройч. Собеслав зі своїм військом чекав короля в долині Хлумеца. Коли король вступив у Богемську марку, Собеслав послав йому ще одну звістку через Начерата, Сміла, Дівіша і Мирослава, що мали почет із собою, і звелів їм переказати: «Чехи досі самі наставляли своїх князів, і римський імператор визнав їх як правителів християнського світу, тож ми й хочемо зберігати цей стан і швидше загинемо, ніж візьмемо на себе нове ярмо. Нехай нас Господь розсудить». Король не зважав на ці слова й рушив у Хлумецьку ущелину. Оттон зі своїм загоном ішов попереду. Його вбили разом з усіма. Потім прийшов другий загін. Його теж розбили. Потім надходили інші загони, на них нападали, їх розпорошували, розбивали, полонили. Король утік на гору, чехи оточили гору, щоб ані він, ані ті, хто був коло нього, не мали змоги втекти. Король відправив посланця до Собеслава. Собеслав піднявся на гору і сказав королю: «Ми почали цю війну не з пустотливості, щоб пролити кров твоїх людей і завдати тобі ганьби, ми воювали. Щоб захиститися від насильства, яке хотіли заподіяти нам. Господь розсудив нас. Ми приймаємо від тебе підтвердження вибору князя, але не тому, що ти німецький король, а тому, що будеш римським імператором, і повертаємо собі давні права». Король поцілував князя і підтвердив, давши присягу на корогві, його вибори. Після цього князь дав змогу королю і його людям безперешкодно піти звідти. Полонених він відпустив без викупу. Серед них були єпископ Мерсебурзький, єпископ Гальберштадтський, Альбрехт Ведмідь і три абати. П’ять сотень шляхетних німецьких лицарів, які полягли, і людей, що загинули з ними, а також людей з інших країн, які теж полягли, Собеслав звелів поховати.
— Добре вчинив, — кивнув головою Вітіко. — Моя мати і один шляхетний священик розповідали мені про ці події, як я був хлопцем, і ще частіше знову розповідали про це, коли я вже виріс і був юнаком.
— Коли Собеслав п’ятого року свого врядування вирушив із великим почтом у Моравію, — розповідав далі червоний вершник, — один слуга назвав йому двох людей із його почту, які мали намір убити його і чекали для цього слушної нагоди. Князь розповів про це своїм жупанам Здеславу і Дівішу, що були його вірними радниками, і звелів їм потай схопити тих обох чоловіків. Коли їх схопили, в них упізнали слуг братів Мирослава і Стржезимира. Їхня зброя була отруєна. Вони призналися, що їхні господарі наказали їм убити. Мирослава, що був коло князя, схопили, Стржезимир намагався втекти, але його наздогнали, обох зв’язали і привели у Вишеград. Князь припинив похід і пішов у Прагу. В місто він зайшов із непокритою головою, босий, в одязі покутника і одразу подався до церкви Святого Віта. Бамкали дзвони, діти з гілочками стояли на вулицях, священики співали хвалу святому Амброзію, тиснулися люди. В церкві князь помолився за свій порятунок. За сім днів по тому був день прилюдного суду і земельного з’їзду. Того дня прийшли дві тисячі чоловік. Князь виголосив промову, запевнивши у своїй ненастанній прихильності до Богемії та Моравії, і сказав, що він грішна людина, проте за гріхи його має спіткати, на відміну від боата Бржетислава, інша кара, ніж смерть, і карати має вища сила, а не руки грішної людини. Суд повинен вирішити, невідступно дотримуючись справедливості судочинства. Суд відбувся, і наступного дня стратили Мирослава, Стржезимира, обох їхніх слуг і лікаря, що дав отруту. Мирослав назвав як головного призвідцю єпископа Майигарда, що пішов на прощу в Єрусалим. Коли єпископ повернувся, його за постановою князя і лехів повели на суд до архієпископа Майнцького Адальберта і єпископа Бамберзького Оттона. Вирок зачитали в День святого Вацлава. Єпископ Бамберзький сам прибув до Праги. Майнгарда перед усім народом оголосили невинним. Єпископ Оттон, єпископ Оломоуцький Здик і семеро богемських абатів поклали свої єпитрахилі й засвідчили невинність Майнгарда. Отак була врятована його честь. Відтоді вже ніхто не повставав проти Собеслава. З королем Лотаром він жив у дружбі і двічі давав йому своїх богемців для його подорожі до Рима. З польським королем Болеславом він воював через угорського короля Белу. Собеслав переміг, примирився з королем, і вони стали друзями. Відтоді мир.