Червоний вершник якусь мить мовчав, Вітіко також.
— А тепер ти, шкіряний, — знову заговорив червоний вершник, — ти говорив про князів, запитував про них, я вже назвав тобі тепер досить князів і багато розповів про них. Оскільки я багато розповів і про князів, і про різні роди та про їхні дикі звичаї, а також про нас і наші добрі звичаї, тож тепер і ти міг би розповісти щось про себе і свою натуру, це буде втіхою для нас.
— Я вже сказав тобі, що я їду з півдня і прямую на північ, — відповів Вітіко.
— Справді сказав, мудрий чоловіче, — говорив далі червоний вершник, — і це дуже дивно, та оскільки ти не завжди матимеш на собі шкіряне вбрання і коли-небудь, можливо, поміняєш його на якесь інше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповідатиму про тебе, і не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповідатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну річ, яку називають ім’ям, і ця річ має бути невинною, щоб її можна було назвати.
— Мене звуть Вітіко, — відповів Вітіко, — я походжу з півдня країни, і не маю ніяких інших родичів, крім матері, що шляхетного роду.
— Що ж, Вітіко, — мовив червоний вершник, — якщо ти походиш із півдня нашої країни, то ти, напевне, був і в Баварії, і бачив Генріха Гордого, про якого всюди говорять.
— Я не бачив його, — відповів Вітіко. — У Рандсгофі, що стоїть неподалік від річки Інн і де ще до великого імператора Карла і його синів часто жили володарі франкської землі, в монастирі, що стоїть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Pope, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.
— А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як і багато зарозумілих панів, — зауважив червоний вершник. — Таж він ні про що інше й не думав, як про ласку, яку б він зробив Німецькій імперії: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на німецькому престолі сидить шваб Конрад і каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, і тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонія вже йому не дістанеться, а Баварію той шваб дасть своєму єдиноутробному братові молодому маркграфу Австрійському Леопольду, який буде добрим союзником тільки тоді, коли хто-небудь домагатиметься його підтримки.
— У Баварії кажуть, що герцог не піддасться, і ще меншою мірою — Вельф, — вкинув Вітіко.
— Отак спалахне іскра, — мовив червоний вершник, — і пошириться вогонь. Наш великий князь будує тим часом замки на марках своїх земель і дбає, щоб усі можновладці мали людей, потрібних для роботи, й чекає свого часу.
— Він, мабуть, слушно чинить, — підтвердив Вітіко.
— Так, можливо, ти, шкіряний, здогадуєшся, — погодився червоний вершник. — Три місяці тому він поїхав до нового короля Конрада в Бамберґ і домігся, що його молодому синові Владиславу, якого він торік зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два місяці тому він скликав панів Богемії на з’їзд у Садскій і там усі, і високі, й низькі, визнали молодого Владислава і підтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усі справи впорядковані та утверджені, тож нам, нашому гуртові вершників, не було б ніякої користі, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краї. Ми могли б тільки вбивати оленів і вихваляти гарні очі дівчат, якби тут де-небудь були справді гарні очі; щонайбільше, до чого ми можемо бути придатні, — надати допомогу в тому, що задумали високі та низькі пани.