— Але навіть тоді, коли все добре впорядковане, а на престолі сидить князь, що править справедливо й по праву, — заперечив Вітіко, — це аж ніяк не заважає комусь іншому думати, ніби він може стати князем, і планувати, що він зробив би, якби престол належав йому.
— Тоді ми маємо мільйон князів, — скрикнув червоний вершник, — і всі вони думають, яка їм буде радість і насолода, коли князівський престол опиниться в їхніх руках! Але я тобі вже казав: кожен із нас і ми всі, увесь наш гурт, маємо перед собою щось вище, і саме воно цікавить нас: царство радості, яке охоплює увесь світ і супроти якого князівський престол — ослінчик, що про нього ніхто й не думає. Чи ти, може, хотів би стати ще одним Кроком, якщо ті, хто походить від нього через його доньку Лібушу та її чоловіка Пржемисла, погодяться з цим, і хотів би правити в мудрості й заснувати рід, що, неозорий, триватиме після тебе аж до кінця світу?
— Я про це не думав, — заперечив Вітіко, — та якби внаслідок війни чи якогось лиха всі, хто походить від Пржемисла, вимерли і Богемія та Моравія захотіли мене згідно з правом зробити своїм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем і хотів би правити чесно і справедливо.
— Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпеці, — мовив червоний вершник, — наш князь Собеслав і далі товаришує з уже зблідлим імператором Лотаром, давав йому людей для його імператорських подорожей, відвідував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей і з великою пишнотою та численними подарунками їздив на день народження імператора в Мерсебурґ. Він дружитиме і з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володіння, а якщо між королем Конрадом і гордим герцогом Генріхом у Саксонії чи десь-інде спалахне війна, князь Собеслав зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.
— А ти теж був у Садскій? — запитав Вітіко.
— Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, — відповів червоний вершник, — туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.
Трохи згодом червоний вершник озвався знову:
— А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.
— Так воно й буде, — погодився Вітіко.
— А коли ти знову десь натрапиш на нас, — запрошував червоний вершник, — то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.
— Але він має зректися свого звичаю, — крикнув ззаду Велислав, — їхати ступою!
— Подорожуючи, я їду тільки ступою, — відповів йому Вітіко, — а в інші часи можу й по-іншому.
— А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, — сказав Велислав.
— Тоді ви маєте коней для переміни, — зауважив Вітіко.
— Шкіряний має слушність, — погодився червоний вершник. — Він береже свого коня, а ми занапащаємо їх, він розумний, а ми легковажні.
Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.
— Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, — мовив червоний вершник.
— А я їду по тому, що йде просто вперед, — нагадав Вітіко.
— Ну, шкіряний, бувай здоровий! — попрощався червоний вершник.
— Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! — гукнув Одолен.
— Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, — відповів Вітіко.
— Веселої подорожі! — гукнув Велислав.
— І тобі! — крикнув Вітіко.
— Бувай здоровий! — попрощався Бен.
— Повертайся швидше до нас! — гукнув син Начерата.
— Бувайте здорові! — побажав Вітіко.
— Бувай здоровий! Щасливої дороги! — гукнули вершники, які їхали позаду.
— Бувайте здорові! — відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: — Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.