— Вітіко, дякую тобі за цю звістку, — зраділа Берта.
Замкова прислуга тим часом намагалася розмістити в замку коней, майно і все, що привезли в'ючні коні. Для багатьох воїнів готували місце в замку, для інших почали ставити намети.
Берта і Вітіко вийшли на балкон і привітали людей, що зібралися перед замком. Люди у відповідь теж вітали їх.
Потім Вітіко звелів частувати всіх наїдками й напоями, люди покріпилися й розійшлися. Сам Вітіко зі своїми родичами і багатьма воїнами пішов у замкову залу, де всі розмовляли між собою. Згодом повечеряли й лягли спати.
Наступного дня в замку відслужили врочисту відправу. Після неї Вітіко подякував своїм людям, дав їм подарунки, призначені тільки їм, і потім ті, хто не належав до замку, пішли до своїх осель, а ті, хто жив у замку, повернулися до своїх обов'язків.
Минув тиждень, і Вітіко на тому місці коло Влтави, де відбувалися бойові ігри після його весілля, зібрав усіх воїнів, які були з ним у Міланському поході, і знову було свято, як і після моравської війни в Плані. Просто неба відправили врочисту Божу службу, потім висловили велику подяку воїнам, далі була учта, згодом розмови, танці, ігри, пісні й розваги. Чимало людей, які були по той бік бар’єрів, милувались, як і тоді, всім побаченим. Наступного дня відбувся поділ усього, що, як не брати до уваги подарунків, які воїни отримали від Владислава, ще належало їм, на думку Вітіко.
Після цих усіх подій Вітіко знову дбав про свої справи, як дбав і до війни. Надто він намагався пов'язати свою нову землю зі старою традиційним способом. Вечорами, коли всі сиділи в замковій залі, надто коли до них заходив хто-небудь із сусідів, Вітіко розповідав про воєнні походи, про те, як воно все в Італії, і про всякі інші події.
— Якби ж мені Бог дав таке довге життя, — зітхнув Бенно, — щоб я міг записати дії ще й цього імператора! Цей імператор ще багато зробить.
Люди з замку, які були в поході з Вітіко, теж розповідали про Італію, а ті, хто лишався вдома, слухали їх і запитували, і вимагали дедалі більше оповідок.
Вольф розповідав без упину і, коли хто хвалив коня, якого він привів і якого годував Вітіко, казав:
— Мій пан ніколи не дозволяв мені сідати на такого гарного коня, а тепер я сам маю такого гарного коня, як у нього, і їжджу на ньому з більшою вправністю, ніж ви на своїх довгошерстих, і я їжджу верхи по-новому, я був верхи на коні, коли ми перемогли чужинців коло річки, хоча самі були ще мокрісінькі, а потім як ми знову перемогли їх, а потім ще раз перемогли, і коли ми їх завжди перемагали, і коли їздили по країні туди і сюди, і коли на конях стрибали через огорожу того герцога, бо тоді чужинці вихопилися з того великого міста Мілана. Якби я не їздив отак по світу, звідки б я мав такі гарні речі й гарні шати, якби всі не їздили отак, звідки мав би Вітіко багатство і землю, яку дав йому король? Вона здобута в бою. Якщо я розповідаю вам про воїнів, які перепливли річку Адду, то знайте, що серед усіх богемських воїнів є тільки один, що тричі поспіль переплив ту річку.
Гульдрик слухав усі оповідки і якось заявив:
— Я ж казав, що Вітіко привезе з Італії троянди, і коли-небудь це станеться!
Інші воїни всього Лісового краю також розповідали про Італію та Мілан, про війну, і невдовзі вже й старі баби та дівчата і діти Лісового краю розмовляли про Італію та Мілан.
Коли король Владислав покинув табір імператора, імператор зі своїм двором одразу перебрався в Больцано, а потім з усім військом пішов у Монцу.
Великий імперський з’їзд відбувся одинадцятого дня місяця листопада на полі коло сільця Ронкалья.
З Монци імператор подався в Тредзо, добре укріплене місто, де склав свої скарби. Потім пішов у Брешію, Лоді, Кремону і Феррару, звідти в Мантую, Верону та інші міста, щоб дати лад усьому, що потребувало того ладу.
Тим часом настала пора імперського з’їзду. Імператор закликав на нього всіх італійських князів церкви, князів і панів ломбардських міст, запросив і чотирьох видатних італійських правників із міста Болоньї: Булґаруса, Якобуса Гуґолінуса, Мартінуса Йосіаса і Гуґо де Порта Равеннате. У своєму почті імператор привів на ронкальске поле німецьких архієпископів, єпископів, герцогів, князів і панів. Приїхали й італійські архієпископи та єпископи, багато італійських герцогів, маркграфів, графів, лицарів і консулів ломбардських міст, прибули й правники.
Табір розташували на великій рівнині. Посередині стояв пишний імператорський намет. Далі, залежно від титулу, стояли намети герцогів і князів. Німці стали табором на лівому боці річки По, італійці — на правому. Між обома таборами був міст. Купці, ремісники, митці, постачальники і подібні до них люди мали власний табір. За межами таборів було ще багато іншого народу.