— Я Богдан! — Хвилину почекавши, заговорив далі: — Превелебний абат із Кладрубів повідомив, що посланець, який стоїть перед нами, прийшов, щоб дізнатися про постанови князівського з’їзду, а потім повідомити про них князю Собеславу. Розвідник під час війни намагається дізнатися про дислокацію й наміри війська, щоб повідомити про них ворогові. Розвідник під час миру намагається дізнатись про думки й постанови, щоб повідомити про них туди, звідки може прийти війна і ще більше лихо, ніж війна. Тому я й кажу: киньмо цього молодика у в’язницю, вчинімо над ним суд, щоб він отримав вирок, а потім виконаймо той вирок.
Висловивши цю пропозицію, Богдан сів.
Тепер підвівся чоловік у червоному вбранні, що сидів на задніх лавах, він мав чорну шапку з червоною пір’їною, а на підборідді — пишну шпакувату бороду. Він вигукнув:
— Я Домаслав! — А потім заговорив: — Посланець, що стоїть перед нами, хоче доповісти князеві Собеславу про постанови, які ми ухвалимо. Ми тут зібралися з очевидним наміром порадитись, що слід робити після смерті нашого ясновельможного князя, яка, здається, вже недалеко, щоб нашу батьківщину обминули всі лиха, що можуть виникати в таких випадках. Навіть якщо наші постанови завжди будуть слушні, може статися, що вони не сподобаються князеві Собеславу, і його дух, потьмарений хворобою, може спонукати до наказів, які призведуть у країні до збурення і лиха. Те, що так не криючись намагається зробити цей молодий посланець, — зрада нашої батьківщини. Ми можемо запобігти цій зраді, просто вивівши посланця з наших зборів, але тоді однаково лишиться замах на зраду, і саме так слід розуміти його намір цієї миті. Тому я кажу, що молодика треба взяти під варту й віддати під суд майбутньому князеві.
По цьому промовець знову сів.
Тепер у лівій половині зали підвівся чоловік у темно-синьому вбранні, що мав руду бороду, руде волосся і білу пір’їну на темно-синій шапці. Він вигукнув:
— Я Бенеш! — А потім заговорив: — Навіть якщо те все, що казали люди переді мною, правда, то не менша правда й те, що найвищі чоловіки держави зібралися в цій залі, назва якої, якщо вигукнути її, відома всім, щоб узяти в свої руки долю людей, які живуть у нашій країні. Посланця, який стоїть перед столом, не знає ніхто, а його роки не дають йому ніякого права в цій залі. Тут злочин товаришує із зарозумілістю, і треба покарати їх обох. Тож я й кажу: не чекаймо наступного князя, а вчинімо суд самі і оголосімо вирок.
Сказавши, чоловік знову сів на своє місце, і посеред правої половини зали одразу підвівся якийсь молодик. Він мав русяві локони й сині очі, чорну шапку з білою чаплиною пір’їною він тримав у лівій руці, рукав свідчив, що в нього гаптоване золотом вбрання брунатної барви. Він вигукнув:
— Я Мілгост! — А потім заговорив гучним голосом: — Оскільки наші збори повинні подбати про порятунок країни, їм належить і найвища гідність, яка є в цій країні. Якщо вони мають довести свою мету до кінця, то повинні бути й найвищою владою, якій ніхто не може чинити опір і яку ніхто не може підточити, не підточивши сам себе. Тому я кажу: поставмо перед Вишеградом високу палю і повішаймо на ній цього молодика, щоб він висів там для постраху і науки аж до часу, коли лишиться година до миті, коли новий князь сяде в Празі на князівський престол.
Чоловік, якого звали Мілгост, знову сів на своє місце.
Після нього підвівся літній чоловік, що сидів на одній із передніх лав. Він мав темно-буре вбрання, чорну шапку без пір’їни і довгу сиву бороду. Він вигукнув:
— Я Болеміл!
Після цього вигуку запанувала глибока тиша, і Болеміл почав говорити:
— Я б тепер ще не виступав, бо вважав, що не настала ще пора говорити нам, але оскільки мої попередники вже висловились і дійшла черга до мене, я скажу наступне: я прожив багато років і багато бачив. Я знав ще давнього римського імператора Генріха IV, що сперечався зі святим отцем Григорієм і жив однієї пори з нашим князем Вратиславом, князем, що став королем. Відколи того князя коронували як короля, я прослужив ще понад п’ятдесят років. Такого свята в Богемії ще ніколи не було і ніколи вже не буде: в День Святого Віта князя і його дружину Сватаву, що померла чотирнадцять років тому, коронували в королівських шатах і помазали в соборі Святого Віта, коронував їх архієпископ Трірський Еґільберт, а князі, єпископи, всі лехи Богемії і весь народ кричали: «Велике спасіння і благословення помазаному від Бога королю Вратиславу!» Тоді лунали пісні, які тепер уже майже забуті. Я дізнався, як той король упав із коня й помер. Я знав його сина Бржетислава, що правив вісім років, а потім його вбили в лісі коло Крживоклату. Я був свідком кривавих битв, які точилися за князівський престол, бо за панування Бржетислава скасували перехід престолу до найстаршого. Я знав брата і наступника Бржетислава Борживоя, що спершу був змушений воювати за владу з Ульріхом із Брно, а потім зі Сватоплуком з Оломоуца, зазнавши від нього поразки. Я бачив, як Сватоплук протягом свого дворічного панування знову був змушений воювати з Борживоєм за престол і як він під час цієї боротьби з люті винищив увесь рід вршів, а потім убили і його самого по той бік Карконошів. Я знав і другого брата Бржетислава: доброго Владислава, змушеного провадити криваву боротьбу за свій князівський престол і в Празі, і в цьому замку з Борживоєм та польським королем, його приятелем. Крім того, я знав і третього брата Бржетислава, нашого теперішнього доброго князя Собеслава, я був разом із ним у великій битві під Хлумецом, яку він був змушений провадити супроти зазіхань Оттона Чорного, щоб мати змогу лишитися князем у Богемії. Отак відбувалися ті події. Ми зібралися тут під час тяжкої хвороби, яка вразила нашого князя, щоб, коли його покличе Господь, не тільки дійти думки, як тепер уникнути глибоких ран, які були б завдані нашій нещасній країні та її людям, якби виникла боротьба за спадковість на троні, а й придумати, як можна уникнути таких лих у майбутньому. Можливо, чимало вас прийшли сюди з такими думками, але багато тих, кому бракує великого досвіду, можуть це не дуже виразно розуміти, а дехто може мати в голові тільки власні бажання. Хлопець, який стоїть перед нами, не знає нічого, про що йдеться, князь не посилав його до нас, він сам прийшов до нас і не знає, що він не належить до нас. Та оскільки ми таки знаємо, чого він хоче, слід вивести його і сказати, що його присутність тут недоречна, дати йому пораду піти до своєї рідні й дозрівати там до майбутнього. Можливо, він ще може зробити щось добре. Отак каже Болеміл, старий чоловік, що вже не любить земних благ, ні до кого не відчуває ненависті й готується лише до поєднання з Богом і його святими.