Після цих слів почулося гучне схвалення, і багато голосів кричали:
— Авжеж, отак вони чинили! Отак воно діялось! Вони завжди були проти нас!
Після Богуша піднявся Дрслав і сказав:
— Якщо ми не беремо Владислава, то тим паче не візьмемо інших дітей Собеслава, бо вони ще й до хлопців не доросли.
— Ми не візьмемо їх! Не візьмемо! — лунали численні голоси.
Після Дрслава в другому ряду підвівся літній чоловік із сивим волоссям, що колись могло бути русявим, і темно-синіми очима. Він був у чорному вбранні без пір’їни й вигукнув:
— Я Мірета з півдня Моравії! — А потім заговорив уже тихіше: — Коли ми будемо тільки нарікати, то не досягнемо нашої мети. Колись було по-іншому. Оскільки всі народи жили на батьківщині невеликими племенами, ми могли й без володаря жити на своїй батьківщині й відбивали тільки принагідні напади, але, коли племена навколо нас об'єдналися, ми потребували князя, щоб об'єднав нас проти них і представляв нашу країну. Я пропоную обрати князем Конрада зі Зноймо, сина Лютольда, небожа короля Вратислава. Ми, живучи на півдні Моравії, знаємо цього князя. Роки його змужніння були мудрі та помірковані. Від лиха він замкнувся в собі. Високий князь Собеслав протримав Конрада у в'язниці шість років, бо той прагнув набагато більшого, ніж дозволяли межі його прав, і тримав спершу тут у Вишеграді, а потім у Генріха фон Ґройча. Конрад зазнав покарання і тому в наступні шість років, коли знову жив коло нас, став лагідним до нас і уважним до наших прав. Чимало лехів із Моравії, скажімо, Дрслав, Зибота, Собен, Треба й Стібор, погодяться зі мною.
— Я згоден! — гукнув хтось у залі.
— Я теж! Я теж! — пролунали інші голоси.
Після старого Мірети підвівся чоловік середніх літ. Він мав на собі дуже товстий жовто-сірий вовняний одяг і вовчу шапку. Він викрикнув:
— Я Озел із півдня Богемії, дрібний землевласник, і кажу, що радше ми керуватимемо князем добром і зброєю, ніж дозволимо, щоб нас мучив один лех або кілька.
— Правда! Правда! — залунали численні голоси, а потім ще довго тривав схвальний гомін.
Тепер у першому ряду підвівся літній чоловік, який мав шпакувате волосся, сині очі, червонясте обличчя і був у бурому оксамитовому вбранні. Він вигукнув:
— Я Зната, син Таса! — В залі залунав схвальний гомін, а потім Зната казав уже далі: — Якщо ми не обираємо Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, як наступника свого батька, я пропоную іншого Владислава, сина мудрого і лагідного князя Владислава, онука короля Вратислава, небожа нинішнього князя Собеслава. Це син чоловіка, який усі шістнадцять років свого панування завжди був тільки добрий, доброхіть відступив князівський престол своєму брату Борживою, а на смертному одрі дав нам доброго князя Собеслава, що тепер і сам на Божій дорозі. Цей юнак веселий і приязний, як і батько, спілкується з нашими родичами і буде виконувати наші справедливі вимоги.
— Так-так, — гукали голоси. — Так-так! — гукали ще численніші голоси і знявся схвальний гомін. Коли він ущух, підвівся Славибор:
— Думаю, ми не повинні забувати й про Вратислава з Брюнна, слід справедливо й докладно перевірили його права і риси.
— Авжеж, слід перевірити їх! — гукнув чийсь голос.
— Так-так! — лунали численні голоси.
— Вратислав! — гукали інші голоси, і зала знову схвально загомоніла.
Тепер підвівся Сильвестр, єпископ Празький. Він вийшов на вільний простір, спрямував свої очі на збори, зупинився й заговорив:
— Любі, добрі й шановні! Після Славибора прийшла моя черга говорити. Ви бачите, що моє волосся сиве, а моя спина зігнута. Я промовляю не з радості чи неохоти і не за когось, а як чоловік, обраний верховним духовним пастирем цієї країни, дарма що я не гідний цієї посади і мене ще не освятив архієпископ Майнцький. Я не промовляв на користь юнака, якого прислав нам князь, щоб не здавалося, ніби мене спонукає говорити тільки прихильність до князя. Я промовляю до вас, бо ви християни. В Празі та у Вишеградському замку вже відбувалися з'їзди, а тепер тут сьогодні засідає великий з'їзд, на який з’їхалися майже всі пани Богемії і Моравії. Наш з’їзд у тяжкій ситуації намагається знайти порятунок і обрати князя. Але цей з’їзд не витримує погляду Бога. Наш князь живий і тяжко хворіє у фортеці Гості. Лікарі кажуть, що він помре від цієї хвороби, але той, хто підняв Лазаря і сказав каліці: встань і йди, ще може привести князя до нас і протримати його якийсь час на князівському престолі. Навіть коли на небесах визначено, що князя покличуть до блаженного життя, то й у такому разі князь ще є, і майже всі в цьому залі, скільки сягають мої очі, обрали як майбутнього князя Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, якому німецький король Конрад два роки тому двадцять другого дня місяця травня на з’їзді князів у Бамберґу дав князівську корогву Богемії, і ми обрали наступника на з'їзді представників обох земель у Садскій двадцять дев'ятого червня того самого року. Отже, Владислав, син нашого доброго князя Собеслава, постає як майбутній князь. Ще жерці облудних богів, яких шанували в Греції та Римі, а недавно і в нашій країні, тільки по-іншому, призначали суворі покарання за переступ кривоприсяжництва, і набагато тяжче каратиме за нього справедливий і єдино істинний Бог християн. Але християни дотримуються своїх обітниць не тільки через страх зазнати покарання, а й завдяки вірі. Тож коли рука кривоприсяжника відсихає, або виростає з могили, або коли Бог завдяки дивам і знакам насилає страх на душу кривоприсяжника, він отак лише повідомляє про огиду перед цим наймерзеннішим переступом. Навіть земна перевага, яку ви прагнете мати, вдавшись до кривоприсяги, не дістанеться вам. Об’єднання в несправедливості неміцне, хоч яким міцним видаватиметься зв’язок, бо князь розбрату, що сплів нитки, знову розриває їх, бо ж розірвати їх легко, і зіштовхує між собою окремих членів, бо від несправедливості дуже легко перейти до нової несправедливості; натомість об'єднання в справедливості міцне, хоч яким слабким може видаватися зв'язок, бо ж Господь зв’язав ті нитки, а відступати від справедливості страшно. Той, хто рукою хлопця Давида вбив велетня Голіафа, той, хто через суддю Гедеона заплутав у траві тисячу ворогів, той може через хлопця Владислава, якому ви завчасно присягнули, врятувати цю країну. Це перст Господній привів вас так багато до Садскої і спонукав там скласти присягу. Тому я й кажу і прошу вас із християнським смиренням: пошліть до князя Собеслава і скажіть: ми прийшли до тебе в твоїй тяжкій хворобі порадитися і визнали за слушне, що ми повинні просити Господа дати тобі одужання, а ми, якщо він коли-небудь візьме тебе в царство своє, служитимемо твоєму синові Владиславу як нашому князеві. Отак я кажу і вважаю таку постанову за слушну.