— Атож, сидіти легко, — кивнув головою вершник, — але ж треба вести коня, щоб він був розумний і слухався вершника.
— Та я швидко навчився б, — запевнив кучерявий. — А передусім дбав би про свого коня так, як ви.
— Це добре, — похвалив вершник.
— Ви накрили його плащем, щоб він не застудився після швидкої їзди? — запитав кучерявий.
— Бачиш, ти нічого не тямиш у догляді коней, — пояснив вершник, — бо після швидкої їзди не можна, щоб кінь, навіть укритий плащем, стояв на місці, слід водити його по колу, спершу швидше, потім повільніше, щоб він потихеньку остигав і був готовий їсти і пити.
— Тоді чому ви одразу поставили свого коня? — запитав кучерявий.
— Бо я аж ніяк не їхав швидко, — відповів вершник.
— Їхали нешвидко? — перепитав кучерявий і пильніше глянув на вершника.
— Коли швидкість не потрібна, — пояснив вершник, — я пускаю коня ступою. А він віддячує мені, коли я потребую сили і швидкості.
— Дуже добре, — кивнув головою кучерявий. — Я б доводив коневі свою вірність, щоб і він був вірний мені і йшов за мною.
— Отак було б чудово, — похвалив вершник.
— Оскільки я знаю стежки в лісі і знаю, як звуть у лісі людей та їхніх собак, то знав би, й чого хоче кінь.
— Можливо, — стенув плечима вершник.
— Та я ніколи не матиму коня, — скрушно похитав головою кучерявий.
— Це ж чому? — запитав вершник.
— Бо ніколи не матиму так багато пфенігів, щоб купити його.
— Ага, — кивнув головою вершник.
— Навіть якби я був у лісі першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.
— Так, але ж ти ніколи не матимеш його, — сказав вершник.
— А якби на війні коло нашого війська я взяв піку, пішов до ворога, викрав коня і приїхав би на ньому верхи назад, той кінь належав би мені?
— То була б здобич, — пояснив вершник.
— А він би належав мені? — знову запитав кучерявий.
— Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнім, а таки залученим до війська і здобудеш коня не під час загальної битви або нападу, а сам підеш до ворога і сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобі, — відповів вершник.
— Тож я так і вчиню, — запевнив кучерявий.
— Авжеж, мій друже! — всміхнувся вершник.
Кінь тим часом уже почав байдужіти до своєї поживи і дедалі частіше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кінь попив, а потім він знову докинув йому в жолоб трохи вівса. Поки кінь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв і придивлявся. Коли кінь поїв і ще раз попив води, вершник витер йому губи і забрав жолоб. Потім молодик пішов до столу і звелів гукнути господаря. Коли той з'явився, запитав:
— Що я винен вам?
— За харчі сімнадцять пфенігів, а за миття жолоба ще три пфеніги, — відповів господар.
Вершник розпустив трохи на грудях куртку і дістав звідти калитку. Відрахував гроші, віддав їх, затягнув шнур і знову заховав калитку в куртку. Потім пішов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провів коня трохи в бік вулиці й сів верхи. Кучерявий, що пішов разом із ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на коні, повернув праворуч, під'їхав до господаря й проказав:
— Дякую вам, любий пане, за гостинність, і нехай Господь береже і вас, і все, що є у вас.
— Дякую вам, — відповів господар, — і бажаю вам того самого, щасливої дороги!
Вершник повільно поїхав по вулиці, лишивши позаду кучерявого і людей, які дивилися йому вслід. Він поїхав у північно-східному напрямі. Знову їхав на гору, з гори, з лісу, в ліс, місцевість ставала дедалі глухіша, зрештою всюди навколо був тільки ліс. На стежці траплялось переплутане коріння і гранітні камені, і кінь обережно переставляв копита.
Коли звечоріло, вершник їхав по гребеню довгої гори, видовженої з заходу на схід. Цей гребінь, укритий густим лісом, спускався у вузьку долину, внизу видніла смужка води. По той бік струмка знову тягнувся вгору ще вищий і густіший ліс, а на узліссі зіпнулася вгору кам'яна брила. Вершник зупинився на мить і оглянув брилу.
Потім став спускатися лісом униз. їхав попід гіллям дерев, які обступали його, і не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гілляку. Трохи згодом доїхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву і знову поїхав далі. Коли геть споночіло, спішився, взяв коня за вузду, пішов уперед і вів його за собою. Від хреста він був проїхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на відкрите місце, де з багатьох темних горбків злітали вгору вогненні омахи, освітлюючи нічні ялиці, звідти ж піднімався над лісом і легенький дим. Збоку від тих горбків стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник підвів коня до однієї хатини. Коли він дійшов туди, двері відчинилися, і з них вишли чоловік, жінка і двоє дітей.