— Мій первородний сину Владиславе! Німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з’їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава. Ви почули мої слова, ти, Вітіко, ще молодий, і збережеш їх на багато років, а Адельгайда перекаже їх решті моїх дітей, коли вони виростуть. А тепер можете йти.
Люди один за одним повиходили з покою.
Тринадцятого дня місяця лютого приїхало ще багато панів із Богемії та Моравії.
Чотирнадцятого дня місяця лютого князь уже не розмовляв, він дививсь у незавішене вікно на схід, де жило ще багато галузок його роду, а коли в тому напрямі простяглися пополудневі тіні, його руки під ведмежою шкурою заворушилися, князь намагався скласти їх. Єпископ подав князеві срібного хреста, щоб той тримав його. До покою заходило дедалі більше людей. Лікар пильнував коло князя, священики стиха бурмотіли молитви, і, день ще не згас, як князь кілька разів глибоко вдихнув, потім повіки йому опустилися, риси обличчя застигли. Лікар подав рукою знак, що вже кінець.
— Сталося, — мовив єпископ. — Він отримає велику винагороду за те добро, яке вчинив, і простять йому те мале, де він грішив. А от проти нього грішили дуже багато.
Адельгайда підійшла до великого хреста Спасителя, що стояв у покої, стала навколішки і обіруч обняла його. Її обличчя зблідло, як у небіжчика, а очі запали ще глибше, ніж у нього. Владислав стояв біліший за побілену стіну. Решту дітей вивели до іншої кімнати.
Вітіко пішов, подався до своєї кімнати і дозволив потоку сліз ринути зі своїх синіх очей.
Тільки-но князь склепив повіки, з брами виїхав посланець. Начерат мав у замку людей наготові, а в усіх селах між замком Гостою і Прагою мав запасних коней.
Отож сімнадцятого дня місяця лютого Владислав, син князя Владислава, зійшов на престол князя Богемії.
Натомість Владислав, син князя Собеслава, втік до Моравії.
Тепер до замку Гости зібралися значні люди обох земель: Начерат, Здик, Сміл з обома синами, військовий проводир Бен, Домаслав, Славібор, Немой, Зната, Мілота, Собен, Бенеда та інші. З навколишніх жуп посходилися жупани, а з Праги прибуло багато високих і низьких людей.
Вісник, якого єпископ Здик посилав до князя, не встиг доїхати до його смерті.
Після попередніх готувань, пишно оздоблене золотом, чорним оксамитом і самоцвітами тіло померлого князя повезли до Праги на прикрашених конях у супроводі тих, хто був у фортеці, й тих, хто приєднався по дорозі. Новий князь, коли вони доїхали до Праги, вийшов назустріч їм і з усіма своїми радниками, воїнами, священиками, заможними міщанами і панами, які приїхали здалеку, а також простолюдом провів тіло до церкви Святого Віта, а потім до церкви у Вишеграді і, нарешті, до останнього місця спочинку, де Собеслава поховали коло його батька Вратислава і матері Сватави.
Вітіко був присутній на похороні. Його ноги ще ступали по рештках ялицевих гілок, які використовували під час свята зішестя на князівський престол, а очі ще бачили сліди на снігу, де товкся простолюд, якому кидали монети.
Коли минули врочистості з приводу зішестя на престол Владислава і похорону Собеслава, з Праги виїхали троє вісників.
Перший їхав до овдовілої княгині Адельгайди, щоб привітати її й висловити співчуття з боку князя.
Другий поїхав до найстаршого сина Собеслава в Моравію, щоб він, якщо хоче, повернувся в Богемію, його приймуть із приязню та любов'ю і щедро забезпечать.
Третій вісник поїхав із високими панами в їхніх найкращих уборах і довгою вервечкою коней, які везли одяг, золото і самоцвіти в замок на горі Каленберґ коло Відня, щоб для богемського князя посватати в Леопольда, маркграфа Австрійського, його сестру Ґертруду.
Вітіко викликали до-князя. Він мав їхати до нього у Вишеград. Коли Вітіко завели в кімнату до Владислава, князь сидів у каштановому вбранні на дерев'яному стільці за дерев'яним столом. Навколо нього сиділо чимало його друзів у пишних уборах. Князь був дуже поважний і блідий.
— Вітіко, — мовив він, — сядь на один із тих стільців.
Вітіко сів.
— Бачиш, — казав далі, всміхаючись, князь, — те, що приписав мені жартівник, таки справдилось!
— Ти не пам’ятатимеш моїх слів із лихою думкою, — зауважив Вітіко.