Вітіко спостерігав, як працюють селяни, намагався з’ясувати, як вони зберігають свої припаси і розподіляють їх для споживання, як вирощують свійських тварин і виготовляють рільницьке знаряддя: плуги, борони; а також ткацькі верстати, шаплики, цебра, кошики тощо, як вони з допомогою сокири, пилки та молотка опоряджують свої хати або найлегшим способом підвозять до них на санях ліс, який рубають узимку; як із допомогою нечисленних ремесел вони задовольняють усі інші потреби свого життя.
Вітіко брав участь у спільних роботах, коли, наприклад, треба було прокласти дорогу крізь сніг, або знайти стежку і позначити її тичками, бо стара стежка разом з її тичками вже десь зникла, або вирушити на лови, щоб уполювати вовка або якогось іншого звіра, чи вжити заходів, щоб дикі тварини не заходили в село.
Вітіко брав участь і в інших громадських справах, скажімо, в нарадах та інших спільних діях.
Отак минав час, іноді світило яскраве зимове сонечко, інколи лютувала заметіль, справжня буря, а іноді зимовий туман чіплявся за гілля ялиць.
Дні подовшали. Сонце вранці набагато раніше сходило над соснами, а ввечері синя поверхня озера ще довго відображувала золото небес. Уже не чулося вовчого виття, натомість лунали крики оленів, заклики глухарів, швидкий спів перших жайворонків.
Ліси втратили свій сніговий покрив і вже почорніли, сніг струмками збігав із гір у долини, аж поки вже ніде не видніло жодної білої латки. На довгастій поверхні долини луки простиралися тільки в її нижній частині, де серед блідої зимової трави ясніла синя стрічка Влтави. Вище вгорі тягнулися бурі смуги зораних ланів, а то й зелені, де росла озимина, далі вже ріс ліс.
Почалися весняні роботи, і Мартин та Раймунд подалися зі своїми воловими запрягами в поле, їм допомагали наймити, Вітіко теж був там і докладав, де виникала потреба, рук, аж поки луки і лани стали доглянуті й можна було приглядатись, як тихо ростуть трави і збіжжя.
Озимина була висока й зелена, прокльовувалась ярина, луки темніли зеленню, лісові черешні, що родили влітку маленькі чорні ягоди, вкрилися білим цвітом, квітнули терен і крушина, а також груші, після них лісові яблуньки, ялиці пускали нові світло-зелені пагони і нарешті розпукли п’ятипелюсткові квіти світлих і темних лісових троянд, які росли серед чагарників та на узліссях.
Сільські пастухи гнали свої стада і отари на верховини, де в лісах поміж сосон та інших дерев траплялися галявини, діти гралися на сонечку, дівчата співали тепер просто синього неба, несучи з лісу свіжу пашу. Дівчата не мали широких уборів, як у внутрішніх частинах країни, а одягали короткі спіднички зборками та фартухи, білі або червоні хустки на голову та плечі й часто заплітали дві коси, які поверх жилетки спускалися аж до спідниці.
Коли минули весняні роботи, а в чагарниках та поміж камінням цвіли п’ятипелюсткові квіти диких троянд, Вітіко одного разу, поснідавши, взяв свій шкіряний обладунок, одягнув його, осідлав коня, послав за Бенедиктом, сином шинкаря Захарії, щоб той був йому за провідника, і вирушив разом із ним у східному напрямі в ліс. Бенедикт ішов попереду з довгою палицею, Вітіко їхав за ним. Під соснами вони добулися аж до найвищого гребеня. Потім буковим лісом і поміж ялиць знову спустилися в долину, де дзюрчав струмок. Вітіко побачив козулю, що пила воду, і оленя неподалік від неї. Разом із провідником він перейшов струмок. Ліс тепер став полого підніматися вгору, вийшовши нагору, вони опинились на пласкій височині. Там уже не було високих дерев, траплялися тільки невисокі й тоненькі хирні сосни, подекуди взагалі не видніло жодного дерева. Стелилась сіра й суха трава, а земля, що де-не-де проступала, мала темну попелясто-сіру барву.
— Тут дивний ґрунт, — пояснив Бенедикт, — коли змастити ним осі коліс до воза, колеса крутяться так м’яко, наче змащені жиром.
— Треба дослідити цей ґрунт, — мовив Вітіко.
— Авжеж, треба, — погодився Бенедикт.