— Ви тут, — мовив чоловік, — а ми вже й не сподівалися вас!
— Вітаю тебе, Матіасе! — відповів вершник. — Від Пассау я ніяк не міг доїхати швидше.
— Тож заводьте сюди свого коня, — запросив чоловік і відчинив ворота неподалік від дверей.
— Марґарито, запали мені скіпку, — попросив він.
Жінка зайшла в хатину і вийшла звідти з запаленою буковою скіпкою. Зайшла зі скіпкою у ворота, вершник із конем увійшов за нею, а позаду нього йшов чоловік із дітьми. Всі зайшли до хліва. В одному кутку тісно стояли прив’язані одна коло одної дві корови, тож було вільне місце для коня. Його прив’язали, і вершник із чоловіком зняли вузду і сідло. Власник прикрив плащем спину коня. Діти придивлялися. Потім усі вузенькими дверима зайшли з хліва до кімнати. В кімнаті стояв високий стовп із багатьма залізними кільцями. В двох кільцях стриміли запалені букові скіпки. Жінка вставила свою скіпку в третє кільце. Вершник сів на дерев’яний стілець. Жінка накрила скатертиною ялиновий стіл, а потім поставила на стіл миску з супом. Їли суп усі: вершник, господар, жінка і діти. Потім господар сказав:
— Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомлені.
— Подбаємо разом, — поправив його вершник.
Чоловік узяв скіпку й пішов у хлів, вершник — услід за ним. У хліву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потім обидва повернулись до кімнати. Але ходили до хліва і назад ще не раз, аж поки як слід подбали про коня, і тоді господар проказав:
— А тепер ми підемо спочивати, доброго й вам спочинку.
— Вам теж, — побажав вершник.
Жінка повела дітей у бічну комірчину, а чоловік пішов за дружиною і дітьми.
Вершник відстебнув меч, зняв шолом із голови, загасив скіпки, ліг одягнений на ліжко, що стояло в кутку кімнати, поклав коло себе меч і приготувався спати.
Коли наступного дня над лісом зійшло сонце, вершник із шоломом на голові і мечем на поясі вже стояв перед хатиною. Коло неї, як і коло інших хатин, було трохи поля і лука. Чорні горбки, що були вогнищами для випалювання вугілля, горіли і диміли, як і вчора.
З хатини вийшла жінка з дітьми, які сьогодні були вбрані охайніше, і запросила:
— Ходіть снідати, любий пане.
Вершник зайшов до кімнати, і всі разом поїли з миски, повної теплого молока з житнім хлібом.
Поснідавши, вершник пішов до хліва й погодував коня. Впоравшись, мовив:
— Сьогодні неділя, тож кінь нехай спочиває! Я піду нагору в ліс і до скелі Трьох Сідал. Я бачив її вчора з краю широкої гори. Пополудні я повернуся. А ти, Матіасе, подбай опівдні про коня, ти вже знаєш як.
— Я дбатиму про нього, як і про того молочно-білого коня в Плані, якого ви мали.
— Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий, — мовив вершник.
— То візьміть принаймні шматок хліба з собою, — озвалася дружина.
Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.
— Як гарно тече Міхель коло вашої хатини! — в захваті мовив вершник.
— Еге ж, — кивнув головою чоловік, — але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.
— Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми, — побажав вершник.
— Бувайте здорові, молодий пане! — відказав чоловік.
— Не перегрійтесь і здорові повертайтеся! — вклонилася жінка.
— Та скоро й повернуся, — кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’яній кладці, а господарі хатини вернулися додому.
По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.
На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна кам'яна брила, майже така завбільшки, як хата, — здавалося, ніби її поклали там людські руки, — а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав: