Вони йшли вздовж височини, сонце, здавалося, світило за товстим запиналом хмар. Дійшовши до краю височини, почали спускатися вниз. Там знову почався високий ліс, полого спускаючись у долину. Оскільки вже сутеніло, Вітіко спішився і вів коня за собою. За годину вони вийшли на відкрите місце і почули в лісі чийсь крик. Зупинилися, всюди стояла тиша. Аж раптом знову пролунав крик. Вітіко і Бенедикт стояли й далі. Те місце було дуже дивним. Полискувала вода в струмку під місяцем, блищала трава навколо води, блищали й відображені в ній кущі, серед них височіли темні виступи, скидаючись на покрівлі, а вгорі виднів місяць поміж жовтавих хмар. На узліссі стояли три постаті, вбрані в широкі убори, натягнуті аж на голови. Здається, то були жінки. В лісі знову пролунав крик, потім знову запанувала тиша. Згодом крик пролунав ще раз, але тихіше, потім почувся спів немов багатьох голосів. Спів був спокійний і повільний. Невдовзі спів урвався і настала тиша. Потім залунав знову.
— Це якісь поганські обряди, — тихо шепнув Бенедикт Вітіко. — Певне, помер хтось. Цього не можна робити на могилі, бо священик заборонив, тому люди йдуть у ліс і справляють обряди там. Я знаю цей спів, моя бабуся не раз співала отак, а одного разу я навіть чув цей спів у лісі над Горецом.
— А хіба цим людям не давали настанов? — запитав Вітіко.
— Вони ж роблять це потай, — відповів провідник, — і нічого не розповідають, щоб їх не покарали їхні боги.
— Тоді мають, звичайно, прийти нові покоління, які забудуть гріхи давніх, — зауважив Вітіко.
— Так воно й буде, — погодився провідник.
Спів припинився, знову залунав і нарешті замовк остаточно. Вітіко зі своїм провідником ще трохи постояли. Згодом до тих жінок підступили постаті з лісу. Вони теж були закутані в широкі убори й підперезані поясом. Серед них були чоловіки і жінки. Вони зупинялися коло жінок, і їх ставало дедалі більше. Потім усі розійшлися. Дехто пішов униз стежкою на узліссі, по якій Вітіко і його провідник мали йти далі, інші пішли назустріч Вітіко і пройшли в лісі повз нього. Одні проминали його мовчки, інші віталися:
— Слава Спасителю!
— Слава Спасителю! — відповідали Вітіко і його провідник.
Зрештою вже не бовваніло жодної постаті, три жінки покинули своє місце, ніщо не ворушилось, і тільки осяяні місяцем хмари тихо пливли по небу.
Аж тепер Вітіко і його провідник знову пішли своїм шляхом. Вони спускалися вниз стежкою на узліссі і після буйних трав знову зайшли в густий ліс. Але дорога в лісі була широка і добре втоптана. Хлопці повільно йшли по ній, інколи крізь листя аж до них проривалося місячне сяєво.
Ступаючи цілу годину по тій дорозі, Вітіко і Бенедикт знову вийшли на вільний простір. То була широка долина, яку зусібіч обступав ліс. У долині видніли чагарники, лани і луки, де-не-де, здається, полискувала вода. З водяного блиску здіймалася вгору велика чотирикутна чорна башта.
— А ми йшли довше, ніж я гадав, — мовив Вітіко.
— Плутані стежки і коріння перешкоджали нам, — пояснив провідник, — а бур’яни подовжили нам шлях.
— Добре й так, — кинув Вітіко, знову сів верхи на коня й поїхав до башти. До неї можна було добутися тільки по вузенькій смужці землі між очеретом і водою. Брама була зачинена. На брамі висів воловий ріг. Провідник узяв його й подув. Трохи згодом відкрилося вічко в брамі й визирнув чоловік:
— Здоров будь, Бенедикте! — вигукнув він і відчинив браму.
Вітіко заїхав в арку брами і опинився на подвір'ї. Браму позаду нього знову зачинили. На подвір'ї Вітіко спішився. Провідник і чоловік, який відчинив браму і знову зачинив її, допомогли йому завести коня до стайні. Коли коня там прив'язали й накрили, чоловік завів Вітіко й провідника до світлиці, дуже просторої й зі світником на далекому краї. Від нього аж до дверей тягнувся дуже довгий стіл із ялицевих дощок. Коло світника сидів чоловік із непокритою головою в бахматому чорному вбранні з розв'язаним поясом. Поряд із ним сидів інший чоловік у сірому вбранні, цей уже підперезаний. Він теж не мав шапки на голові. За довгим ялицевим столом сиділо перед кухлями багато чоловіків і юнаків. Всі вони теж були в бахматих уборах, підперезані, й не мали шапок на головах.
Побачивши Вітіко з провідником, чоловік у чорному вбранні коло світника підвівся й гукнув:
— Я владика Ровно, чого ви бажаєте?
— Мене звуть Вітіко, — відповів Вітіко, — я родом із півдня Богемії і прошу тебе про гостинність. А це мій посланець.
— Вітіко, підходь до верхнього краю столу, — запросив Ровно, — а Бенедикт має сісти на нижньому краї.