Вітіко пішов до верхнього краю столу, а коли підійшов до Ровна, той подав йому руку й мовив:
— Ласкаво просимо, візьми собі стільця й сідай коло нас за стіл. Зараз тобі дадуть, чим покріпитися, а твій провідник теж отримає страву і питво.
Вітіко сів, як сказав йому Ровно, а той теж сів на своє місце. Чоловіки і юнаки за столом підвелися, вітаючи Вітіко, а потім знову сіли.
Тепер прийшов чоловік, що на широкій таці приніс смажене свиняче філе, й поставив її перед Вітіко. Другий чоловік приніс кухоль пива і буханець хліба.
Вітіко відрізав собі м'яса, відрізав хліба й почав тамувати і голод, і спрагу.
Провідникові на нижньому краї столу теж принесли їсти і пити.
Тільки-но Вітіко трохи поїв, Ровно підняв свій ріг і мовив:
— Я п’ю, Вітіко, за твій прихід.
Вітіко підняв кухоль і відповів:
— Я п’ю до тебе!
Обидва випили, і Ровно потім сказав:
— Вітіко, це ж ти той хлопець, що в день виборів у Вишеграді просив, щоб тебе пустили на з’їзд як посланця князя Собеслава?
— Так, це я, — відповів Вітіко, — і я знаю, що й ти був у Вишеграді. Я живу тепер як твій сусід у домі своєї матері у Горній Плані й гостинно запрошую тебе.
— Я подякую за твою гостинність, коли приїду до тебе, — відповів Ровно.
Тепер підвівся другий чоловік, що сидів коло світника й мав на собі сіре вбрання. Підійшов до Вітіко й заговорив:
— Я Озел, я теж бачив тебе у Вишеграді, де ти промовляв. Я перебуваю в Ровно завдяки його гостинному запрошенню і завтра вранці, тільки-но благословиться на світ, їду далі. Якщо приїдеш у Дуб, де ми живемо в нашому домі, ти будеш у нас бажаним гостем.
— Дякую за запрошення, — мовив Вітіко, — і ти теж будеш любим гостем у мене.
— Дякую, — всміхнувся Озел. — Адже ти Вітіко з Пржица, що лежить трохи далі, і туди від Дуба дорога не дуже далека.
— Ми маємо маєток у Пржиці, — кивнув головою Вітіко, — але я забрався ще глибше в Лісовий край.
— Ти забрався глибше в Лісовий край, — підхопив Озел, — бо належиш до тих, хто був проти князя Владислава.
— Я належав тільки Собеславу, — заперечив Вітіко, — і виконав його доручення. Все інше мене не обходить.
— Після виборів ти одразу поїхав до Собеслава і бачив його смерть? — запитав Ровно.
— Одразу після виборів я поїхав у замок Госту, — підтвердив Вітіко, — і був у покої, як князь склепив повіки, був і серед тих, хто проводжав його до склепу.
— Ми теж віддали йому таку честь, — додав Ровно, — і сам великий князь проводжав його. Собеслав був для країни добрим володарем аж до зборів у Садскій. Як ти після його похорону зміг виїхати з Праги?
— Великий князь наказав, щоб мене безперешкодно випустили з міста, — відповів Вітіко.
— Слушно, — схвалив Ровно. — Князь уже зійшов на князівський престол, люди раділи, і він надто поринув у себе. Ти бачив святкування?
— Я був коло покійного князя в Гості, — нагадав Вітіко.
— А в Празі тим часом вітали живого, — дорікнув Ровно. — Всі, хто там був, із радісним криком зверталися до великого князя, бо він зійшов на престол Пржемисла і завдяки цьому пощастило уникнути вбивств та руїни, які приходять тоді, коли на князівському престолі сидить слабкий чоловік, а інші намагаються захопити той престол. Навіть якщо лихо не так легко приходить у наш Лісовий край, бо тут непрохідний ліс, тепер воно все-таки може статися, бо точиться війна, яку провадить маркграф Австрійський Леопольд за Баварію, а тим часом добре, що воно оминає нас.
— Я ще надто недосвідчений у цих справах, — мовив Вітіко. — Дозволь, Ровне, щоб я відійшов на короткий час і доглянув свого коня.
— Гаразд, якщо тобі так хочеться самому доглядати його, — погодився Ровно.
Вітіко вийшов зі світлиці і трохи згодом повернувся.
— Отже, люди, — озвався він, — таки чогось бояться.
— Бачиш, є старий Болеміл і старий Дівіш, — сказав Озел, — а ще й Любомир, усі вони бачили попередні війни. Постарівши, вони стали боязливі і всякчас думають, що можуть знову настати страхіття. Лехи, кмети і шляхтичі хотіли б, правда, завжди панувати, і тому їм хотілося б сіяти невдоволення, але ми і тисячі інших людей воліємо обстоювати одного могутнього чоловіка, що захищає нас, ніж терпіти утиски від багатьох, щоб вони розкошували й походжали в блискучих уборах.
— На вашу думку, це могло б призвести до чвар? — запитав Вітіко.
— Проти мужнього мужності забракне! — запевнив Ровно. — Наші старі священики розповідали, що проти Пржемисла, чоловіка Лібуші, жоден несамовитий пан не намагався підняти зброю.