— Нехай тільки наш Владислав завжди буде таким Пржемислом, — побажав Озел, знову пішовши на своє місце.
— Превелебний єпископ Здик поручився за нього своїм життям, — нагадав Ровно.
— Коли ясновельможний князь Собеслав лежав при смерті, — додав Вітіко, — я чув, як він сказав своєму синові Владиславу: «Скорися Владиславу, Начерат не переможе його».
— Люди в Празі розповідали, що він справді казав таке, — підтвердив Ровно.
— Та він це сказав при смерті, коли йому розум скаламутився! — крикнув Озел. — Начерат привів князя Владислава на князівський престол, він могутній чоловік у Богемії, тож навіть якби родичі Болеміла, Дівіш, Божебор, Вшебор і Любомир захотіли спробувати посадити на князівський престол молодого Владислава, сина Собеслава, вони б нічого не наважилися вчинити проти Начерата.
— Князь на початку свого правління одразу подбав про військо, — зауважив Ровно. — Він збільшив його кількість і поїхав по країні, щоб зміцнити замки. Він звелів запросити назад Оттона, сина Оттона Чорного, і дав йому Оломоуцьке князівство, а молодий Владислав, син покійного князя Собеслава, перебуває коло нього в Празі й має честь та багатство. Отак великий князь здобув собі двох друзів. Він узяв шлюб із двадцятиоднорічною Ґертрудою, сестрою маркграфа Австрійського Леопольда, і став таким чином родичем німецького короля Конрада і шваґром маркграфа Австрійського, що, якщо зможе вирвати в прихильників Генріха Гордого Баварське герцогство, яке дав йому в ленне володіння король Конрад, стане в німецьких землях наймогутнішим володарем.
— Він вирве його, бо Генріх Гордий помер, а його син — лише тінь того Генріха, — промовив Озел.
— Що ж, це правда, і тоді все гаразд, — погодився Ровно, — і ми маємо на батьківщині простір для руху. В Лісовому краї, Вітіко, теж усе рухається вперед. У Гленицях будують церкву, і церков ставатиме дедалі більше, бо в лісах там і там будуватимуть хати, більшатиме людей. У Фримбурку викорчують ліс, у Гореці знову збудували нові будинки, а на місці, де Влтава тече до лісу святого Хоми, — те місце називають Дольні Вітавіце, — збудували великий заїзд, щоб подорожні, які їдуть там по глибокій улоговині в Баварію, в Айґен або ще далі, у Фельден до суду, могли завітати туди й покріпитися. Владики повинні збільшувати свою могутність. Ми поширюємо наші володіння в бік Лісового краю, і ти, Вітіко, теж повинен намагатися діяти так само, тож із допомогою Бога і Святої Діви Марії та наших святих Вацлава і Адальберта, а також святих божеств та віл на небесах ми досягнемо нашої мети і присадимо великих і владолюбних.
— Два місяці тому, — повідомив Озел, — я врочисто обтяв волосся своїм трьом синам, щоб вони вступили в юнацький вік, були міцні й брали участь у нашій роботі.
— Ну, а я сам, і моя сила маленька, — зітхнув Вітіко.
— Великий рід завжди засновував хтось один, — мовив Ровно.
Чоловіки та юнаки за столом лише дослухалися до цієї розмови, а коли й розмовляли між собою, то тихо, щоб не заважати.
Вітіко ще раз провідав свого коня. Коли повернувся, за столом точилася розмова про справи в Лісовому краї, про те, що роблять його жителі, і як слід упорядкувати те або те.
Надходила ніч, і Ровно підвівся, запрошуючи всіх на спочинок. Разом з ним усі підвелись і розпрощалися.
До Вітіко підійшов слуга з запаленою буковою скіпкою, щоб провести його до кімнати. Він повів Вітіко сходами нагору в кімнату, де на дерев’яному настилі йому приготували місце для спання. Слуга вставив скіпку в залізний світець, прикріплений на стіні, під світцем на підлозі стояла велика залізна миска, куди падали згорілі частинки скіпок. Він поклав під стіною ще багато скіпок, які ніс під рукою, і вийшов. Вітіко взяв двері на великий дубовий засув, що був на них, роздягся, повісив одяг на кілочки і спокійно ліг, давши дотліти скіпці в залізному світці.
Тільки-но засіріло, Вітіко вже підвівся й пішов до коня в стайню. Там він ще раз побачив Озела, що загнуздав і осідлав коня, готуючись покинути башту.
— Озеле, — звернувся Вітіко до нього, — приїзди незабаром до мене.
— Так, незабаром, — пообіцяв Озел. — А ти до мене.
— Авжеж, — сказав Вітіко, — і бувай здоровий!
— І ти теж, — побажав Озел, сів верхи і виїхав із брами.
Вітіко, доглянувши коня, пішов у світлицю. Там уже зібралося багато людей. Там тепер були й старші чоловіки, яких Вітіко не бачив учора ввечері. Прийшли навіть жінки і дівчата. Більшість їх стояли. Коло одного вікна стояв Ровно. Він, як і вчора, був у чорному уборі, але сьогодні підперезався. На голові він мав сіру повстяну шапку. Поряд із ним стояла жінка з ніжними щоками. Її світло-сірий одяг плавно спадав донизу, мала вона ще й блакитний пояс. Збоку від неї стояли хлопчик і дівчинка. Далі стояла вродлива дівчина в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом. Її коси були чорні, очі — чорні, щоки — рожеві, а вуста — не менш червоні, ніж вишні в саду. Далі стояли чоловіки і юнаки. Здебільшого вони були в бахматих темних уборах. Ніхто з чоловіків не мав зброї. А жінки та дівчата мали широке темно-сіре або буре вбрання й гарно вишиті пояси.