— Люди живуть у нас із того, що родить земля, — розповідав Вітіко, — і з того, що вони беруть у лісі. Дехто намагається шукати заробітку навіть десь зовні.
— Якщо той заробіток дістається не завдяки війні, до прибутку від якої звикли, — мовив Любомир.
— За давніх часів таке, звичайно, траплялося, — підтвердив Вітіко. — Люди ще досі розповідають про це і мають речі, які дісталися їм завдяки війні.
— Як і всюди, — кивнув Любомир.
— Тепер вони мало знають про час і його значення, — відзначив Вітіко.
— Ми всі мало знаємо, — доповнив Любомир. — Час, мій сину Вітіко, ще не дозрів. Дві волі, які забезпечили висування нового князя, мають розпастися, і тоді в країну прийдуть лихо і проллється кров, від чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усіх був, напевне, лише один чоловік, що ясно бачив майбутнє, а саме: князь Собеслав, але тепер він уже небіжчик. Він хотів запобігти лихові і тому сказав своєму синові Владиславу, щоб той скорився своєму двоюрідному братові, та й закликав ще свідків для своїх слів, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони ті слова передали для пізніших часів, але це не зарадить. Собеслав діяв під примусом як умирущий чоловік з умирущими силами. Якби він жив, то, напевне, зупинив би все.
— Багатьох людей я не можу збагнути та пізнати в їхніх учинках, — зітхнув Вітіко.
— Вони самі себе не можуть збагнути, — сказав Любомир. — Їх поганяє несамовитість їхніх поривів, а вони не можуть визначити, що вони здатні зробити даної миті. Якщо старий Болеміл доживе до дев’яноста літ, як він бажав своєму батькові, його очі ще, може, побачать, що він їм напророчив. Новий князь хотів затримати тебе коло себе?
— Так, — відповів Вітіко, — але спершу мені треба зорієнтуватися.
— Дитино моя Вітіко, ти, напевне, ще з’ясуєш, що слушне для тебе, — сказав Любомир. — Зусилля спершу мають стати відвертіші, і тоді багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне зміцнитися. Він збільшує навколо себе число своїх людей, намагається укріпити частини країни, щоб мати друзів. Сину Оттона Чорного він знову дав Оломоуцьке князівство, а Владислава, сина князя Собеслава, що раніше сидів там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багаті маєтності і всюди висуває його наперед. Навесні зі своєю молодою дружиною він їздив до німецького короля у Вюрцбурґ.
— Таж німецький король Конрад — єдиноутробний брат Ґертруди, дружини Владислава, — мовив Вітіко.
— Це теж може бути причиною, чому вони поїхали до нього, але вони могли б і союз там укласти, — заперечив Любомир. — Ті, хто був присутній у Вишеграді в день виборів, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошені, але ж вони завжди можуть зібратися знову. Нехай тепер буде так, як є, слід почекати, що станеться.
— А ви знаєте щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? — запитав Вітіко.
— Дещо знаю, — відповів Любомир. — Вона й досі з дітьми Собеслава Ульріхом і Вацлавом живе в Гості.
— Узимку один посланець казав мені, що вона тоді була там, — додав Вітіко.
— Вона й досі там, — мовив Любомир, — і далі житиме там і справлятиме жалобу. Вона має необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша її каштеляном.
— Це добре для неї, — зауважив Вітіко.
— Авжеж, добре, — підтвердив Любомир.
— Але ж у країні всюди спокій, — мовив Вітіко.
— Тепер спокій, надто в нас, бо ж ми живемо на відшибі. Народ тут живе і не відає, що станеться, обробляє поля і любить гру на козі й танці. Ми, що поставлені в країні як вартові турботи про народ, не можемо робити чогось іншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу і сприяти вірі, завдяки якій він стає моральніший і щасливіший.
— Чотири дні тому я чув, як люди під місяцем у лісі співали поганських пісень, — сказав Вітіко.
— Вони справляли тризну, — пояснив Любомир, — таке стається раз по раз і, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давні звичаї, і це добре. Якби народ змінився за одну мить, це означало б перевернути і країну, і людей. Хоча тут, на півдні, віра набагато давніша, ніж на півночі, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаїв, які нагадують про давні часи, і вони зберігатимуться ще багато років. Якщо ці звичаї не становлять віровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змішається, і люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут під час сонцестояння, ти б побачив на всіх пагорбах давні вогнища, які вони запалювали колись, відзначаючи поворот сонця. Коли тутешні люди звертаються до Святої Діви Марії, чимало їх ідуть до священних дерев або священних скель і співають їй, прикладаючи руки до чола. Крім того, ворожать на різних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, і вважають яструба за священного птаха.