— Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину, — заперечив вершник.
— Неправда, — не погодилась дівчина, — бо на людину, буває, щось находить.
— Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами? — запитав вершник.
— Не знаю, — мовила дівчина, — але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.
— Багато тут не розкажеш, — зітхнув вершник. — Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.
— Тоді і я тобі щось скажу, — полагіднішала дівчина. — Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.
— То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, — всміхнувся вершник.
— Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, — пояснила дівчина, — тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.
— Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, — запропонував вершник, — трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.
— Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, — відповіла дівчина, — але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.
Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.
— Таж кажи що-небудь, — трохи згодом заохотив вершник.
— Таж кажи ти що-небудь, — мовила дівчина. — Ти казав, ніби хочеш порозмовляти зі мною.
— Я вже й не знаю, що я хотів сказати, — знітився вершник.
— Що ж, я теж не знаю.
Минуло трохи часу, і нарешті озвався вершник:
— А ти правду казала, що до полудня тут затишно під сонечком.
Дівчина мовчала, а трохи згодом мовила:
— А ти ніколи не знімаєш з голови цей огидний шолом?
— Та ні, одягаю тільки тоді, як є потреба, — відповів вершник. — А втім, зняти його дуже легко.
З цими словами він легенько, почавши спереду, зняв шолом, і на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом він поклав на траву.
— Ох, яке у вас гарне волосся! — вихопилось у дівчини.
— А які в тебе щічки червоні! — в захваті мовив вершник.
— А які сині ваші очі!
— А які твої очі карі й великі!
— І як приязно ви говорите! — дивувалася дівчина.
— І яка ти мила! — віддячував вершник.
— Скажіть, як вам удається запхати таке пишне волосся в цей шкіряний шолом? — поцікавилась дівчина.
— Я роблю це так, — пояснив вершник. — Беру волосся, тримаю його однією рукою, а другою одягаю зверху шолом.
Сказавши, він узяв шолом, схопив лівою рукою волосся, підняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.
— Гарно, — похвалила дівчина.
— Тепер волосся накрите, — відзначив вершник.
— Гаразд, а тепер знову зніміть шолом, — попросила дівчина.
Вершник знову зняв шолом і поклав на те саме місце, волосся знову спало на шию.
— Якщо ви хочете йти на війну, — казала далі дівчина, — як ви зможете лякати ворогів, якщо у вас такий приязний погляд?
— А хто тобі сказав, що я йду на війну? — здивувався вершник.
— Я знаю, — відповіла дівчина.
— Що ж, у моїй долі можуть бути і війни, — погодився вершник.
— Війна — це честь, — додала дівчина.
— Війна дає честь тільки тоді, коли це не грабунок і не насильство, — поправив вершник. — І ще більшу честь, коли захищаєш від ворогів батька, матір, брата, сестру, сусіда й народ і треба битись на смерть і життя. А до цього треба готуватися.
— Ви забули ще одне, що треба захищати.
— Що? — здивувався вершник.
— Свою дружину, — всміхнулася дівчина.