Капітан Коот тим часом плескав себе по стегнах, марно сподіваючись почути брязкіт дрібних монет, а потім шукав на грудях гаманця, та, окрім вицвілих планок бойових орденів під шерстю, нічого не знайшов.
Щоб якось умотивувати свої метушливі рухи, він глянув на годинник і сказав:
— Не сьогодні вскочив у халепу, а вчора. Вже вівторок, далеко за північ. Скоро почне світати.
Повзик був так зворушений розповіддю Бікі, що навіть не скористався з нагоди запропонувати нарешті відпочити.
— Факт. Ясно. Хотів краще, але не зміг. Таке життя. Лишайся з нами, забудь про старого боцмана.
— Це неможливо! — запротестував обурений Бікі.
— Ну, то чеши Бубжою до великої річки, великою річкою до моря, морем до океану, а там знайдеш своїх родичів і батьків…
— Батьки трагічно загинули перед моїм народженням, а з родичів ніхто не лишився, — тихо сказав Овальний і, помовчавши трохи, повторив пошепки: — Ніхто…
Вдруге цієї ночі вітер затих, заспокоїлася вода, а тепер і вогонь перестав потріскувати.
Всі троє чули, як б’ються їхні серця і пульсує в жилах кров.
Довго ніхто не озивався, бо в такі хвилини будь-які запитання недоречні.
Тишу порушив той, хто єдиний мав на це незаперечне право:
— Моє кумедне ім’я — це скорочення від назви проклятого острова, в піску якого мене знесли. Кораблі забрали з приреченого на загибель острова людей, усіх 167 мешканців, лишивши тільки несвідомих птахів і метеликів, ссавців і плазунів. Добромир, якого доля занесла туди на борту одного з поіржавілих військових кораблів, теж приречених на загибель, поклав мене разом із жменею гарячого піску до своєї шапки. «Що ви там поцупили, боцмане?» — спитав у нього генерал. «Рятую від вашої бомби одну ще не народжену черепаху», — відказав Добромир, сідаючи в шлюпку, і свиснув у свій мідний боцманський свисток. Тепер, гадаю, ви розумієте, чому я вважаю його не тільки другом, а й батьком і ніколи не покину.
Бікі Хелонідес замовк на хвилину, мабуть, щоб заспокоїтись, а потім, удруге цієї ночі, вдарив плавцем по воді й твердим голосом докінчив:
— У липні 1946 року на атолі Бікіні вибухнула атомна бомба. Загинули всі звірі, хоч вони ніколи нічим не образили людей. Мої батьки і родичі були розчавлені водою, яка вмить стала твердішою за камінь. Багато років після цього птахи гинули в хмарах радіоактивного пилу, а риби — в отруєній воді.
Вогонь згас. Темрява, ніби злякавшись, стала ще густіша. Повзик не бачив кінчика свого дзьоба, а Коот відчув тягар мороку на своїх вусах. На душі у всіх було так паскудно й незатишно, що хотілося самого себе вхопити за карк і дати добрячого стусана…
І саме в цей час над Бубжою, над самісіньким виднокраєм, небо трохи посіріло, роз’яснилося. Всі троє повернули голови в тому напрямку, щоб упевнитися, чи їм це не ввижається.
Ні, тепер уже ясний край неба вигнувся вгору, поступаючись місцем перловій смузі з двома плямами: блакитною й рожевою — провісниками світанку.
Так уже ведеться, що завжди після найтемнішої ночі приходить день, після мороку — сонце, а коли й трапляються хвилини чорні й смутні, треба стиснути дзьоба, випустити пазурі й чекати, чекати…
Розділ III
Коотів вузол
Коли сонце вихилилося з-за обрію і світло, зачепившись за верхівки дерев, швидко залило затоку, Вусатий встав, потягнувся, гріючи спину в перших променях. Мить повагавшись, він зайшов по коліна в холодну воду, чого коти ніколи не роблять з власної волі, обняв Бікі за шию і поцілував його в обидві щоки.
— Не знаю, чи це тебе втішить, — мовив він поважно, — але від цієї миті ти маєш не лише батька в особі Добромира, а й брата в особі Йонатана Коота.
Ерикові теж хотілося вчинити щось подібне. Він пурхнув, сів на панцир Овального і навіть дзьоба вже був відкрив. Що сердечніших слів він добирав, то більше гнівався на людей, які так жорстоко скривдили Бікі, і врешті, не здобувшись на жодне слово, заходився сколупувати фарбу. Знищуючи літеру за літерою з тих, які ще лишилися, він промовляв у короткі хвилини перепочинку: