— Ти вмієш берегти страшну таємницю? — поцікавився Горобець.
— Та я!.. — Федько підтягнув штани, бо завжди доношував батькові і завжди вони в найважливішу хвилину намагалися недоречно з’їхати вниз. — Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею і рідною матір’ю, що мовчатиму, як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені з місця не встати, та щоб…
— Вірю, — обірвав Вітька потік страшної клятви і сказав з нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.
— Хі-і-і!! — аж присів здивований Федько, і його осоружні штани поїхали вниз. — Оце здорово! І насправді?
Вітька похмуро кивнув.
— До могили?
— До могили.
— Хі-і-і… А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Федько часто вживав у розмові вичитані слова.
— Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене це дуже просто.
— От здорово, — все ще не міг отямитись Федько. — А я ще й не додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама твого серця?
— То не дама, а Галя Козачок.
— От диви-и-на!.. А ти ж їй хоч натякнув?
— Ще ні.
— Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. А то висушить тебе любов, доведе до могили…
— Як же їй освідчитись? — поцікавився Вітька.
— Способи є різні: від ультиматуму до сліз.
Федько сунув палець у рот, як робив це у найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав. Мовчанка затягувалась.
— Потрібна серенада! — нарешті твердо сказав Федько.
— Серена-а-да? — в першу мить аж злякався Вітька.
— Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!
Вітька мовчав, бликаючи білявими віями, поворушив губами, ніби пробував на смак, що воно за диво таке — серенада — і зрештою чесно признався:
— Але я н-не знаю, що це таке…
— О-о, серенада!! — захоплено вигукнув Федько, ніби все життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами. — Серенада — пісня пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. От! А ти що — гірший?
Вітька не хотів пасти задніх.
— Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.
— Напишемо, — коротко мовив Федько. — Серенада — це вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш створити вірша про кохання.
— Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.
— Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду напише, в огонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько. — Будь спокійний! Матимеш свою власну серенаду. О, ми ще втремо носа всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку по плечу: — Не бликай так перелякано, я тобі вірша-серенаду за годинку придумаю!
Горобець здивувався:
— Але ж я закоханий, а не ти.
Та на світі білому ще не було такої ситуації, з якої б не зумів викрутитися Федько Котигорошко.
— Ну й що ж? Поети про все пишуть. І навіть про те, чого й самі не знають. А вже з одним віршем якось упораюсь. Аби у вірші-серенаді «серце билося», «кров вирувала». І щоб мені, чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи пак ти, палав та благав її покохати тебе.
— Точно! — вигукнув вражений Вітька. — Ти грамотний. Як у душу мені заглянув.
— Дещо знаємо, — підтягнув Федько штани. — Ходімо кудись у холодок, і я тобі придумаю такий вірш, що Галя сама за тобою бігатиме.
Саме цього й хотілося Вітьці.
Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, поклав перед собою зошит, сунув в рот олівець і задумався. Вітька не міг спокійно всидіти і, схопившись, закружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.
— Ну, скоро там?.. — запитав через кілька хвилин. — Чи ти заснув?
— Ти закохався, а хочеш, щоб я миттю про твоє кохання вірш сотворив? У кожного поета повинні бути творчі муки.
— Чортів Жучок! — спалахнув Вітька. — Ще й кепкує!.. Пиши, бо я не витримаю…
— Витримаєш, — заперечив Котигорошко. — І раптом проспівав: «Дорогая Галю, я тебе кохаю!»
Вітька з несподіванки аж присів.
— Здорово. А головне — точно!
Минуло ще кільканадцять нестерпних хвилин, і врешті Котигорошко прочитав такий вірш: