— Ще що придумав! Сомбреро — найголовніший убір закоханих! Без нього і серенада не серенада, а просто так, бренькання на гітарі. Балачки безвідповідальні і не хвилюючі! І до того ж ти мусиш покорити її за одним рипом.
— Так уже й з ходу? — засумнівався Вітька.
— А чого ж його довго воловодитися ночами та горло дерти? — щиро здивувався Федько. — Прийшов, проспівав, переміг, як казав хтось із полководців. І готово! А без сомбреро — ні-ні! Треба з’явитися до Галі у всій красі!
Заради тої краси Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида і, роблячи вигляд, що він щось загубив на вулиці, закрутився біля тину… А на городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро! Тепер таких брилів із житньої соломи ніхто вже у Великих Чаплях не плете, бо в магазині скільки хочеш капронових, та ще й з дірочками, щоб продувало вітерцем…
«А для чого якомусь там опудалу така розкішна сомбрера? — міркував Федько, присипляючи свою совість. — Страхатиме горобців і без бриля, а Вітьці на відповідальне побачення позаріз треба… Та, зрештою, я не краду бриль, а тільки позичаю…»
Перелізши через тин, Федько миттю «позичив» в опудала бриль, щасливо з ним вибрався на вулицю і покурів додому радий, що тепер уже нарешті можна починати операцію «Серенада».
Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида.
І, як на гріх, після обіду пішов дощ.
Та не просто пішов — негода, по всьому, затяглася надовго. Приятелі зустрілися з мокрими чубами і зовсім кепськими настроями. Як же тепер співати, коли і в рот дощу наллє!
— Не міг підождати хоч би день, — бурчав Федько на адресу дощу. — Так уже йому приспічило поливати Великі Чаплі! Таку операцію нам зірвав!
Вітька з ненавистю позирав на сльозливі хмари, котрі й не думали розходитися над Великими Чаплями, Федько сердито підсмикував мокрі штани.
— В такий відповідальний момент пішов! Не міг іншого часу вибрати!
Минув ще один день, дощ не вгамовувався. Власне, й не дощ, а мжичка… Сіє й сіє… І ні кінця їй, ні краю!
— Дідька лисого на такому дощі заспіваєш серенаду, — бурчав Федько.
Вулицею лопотіла зграйка мокрих, забрьоханих хлопчаків. Втікаючи від дощу, вони на всю вулицю виспівували:
— Ей, ви!! — крикнув Федько до хлоп’яків. — Я вам дам: припусти! Тут і так відповідальне побачення зривається через цю юшку.
І на третій день не вигодинилося…
А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це, мовляв, зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька, і той посилено сопів, уникаючи зустрічатися з нею поглядом… Далі — гірше… Дід Свирид, накинувши на голову й плечі мішок замість плаща, ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля, котрого він виплів ще в молодечі роки, коли підбивав клинці до своєї баби Параски.
А небо і не думало розпогоджуватися.
Федько по кілька разів на день переховував бриля й гітару, боячись, щоб хто не зірвав Вітьці відповідальну серенаду. Та все бурчав:
— І куди наша техніка дивиться?.. Пора вже давно навчитися керувати дощами. От колись буде… Закохався ти, приміром, у Галю, натискуєш кнопку…
— Де кнопку? — не второпав Вітька.
— Ну… не важливо де, — відмахувався Федько. — Не перебивай. Де треба, там і поставлять кнопку. Так ось, ти натиснеш її, а тебе й питають: чого треба? А ти й кажеш: так і так… Я сьогодні хочу співати Галі Козачок серенаду, прошу прислати у Великі Чаплі пристойну місячну ніч… І все. І будь здоров! І є тобі місячна ніч. Бери гітару, сомбреру і — співай.
— Коли то буде, — зітхнув Вітька, — Галя до того часу ще в когось закохається… Тоді скільки не натискуй кнопку — діла не буде!
— Да-а… Техніка в нас ще відстає, — по-діловому сказав Федько і підсмикнув штани. — Доведеться чекати в моря погоди.
Та нарешті на п’ятий день дощі вгамувалися.
Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те… Серенада, мовляв, не так бере за серце.
Довелось чекати саме тієї ночі, котра, за підрахунками Федька, повинна була взяти за живе.
Одного вечора вигулькнув молодик. Щоправда, такий собі, маленький, бліденький…