Федько довго критично його розглядав і нарешті махнув рукою:
— Підійде!..
Серенада
І ось та мить настала.
Опівночі, як уляглось село і перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля очеретяного тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював все навколо звабливими пахощами. За тином біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали собі на вулицю, не підозрюючи ніякої халепи… Над селом плив молодик, і від дерев, тинів та хат падали довгі, чорні тіні… Тиша… Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби…
— На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче кумкання, — резонно зауважив Федько, — але стерпимо… Ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати. — Рішуче підсмикнув штани. — Можна починати!..
— Як це п-починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.
— Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати, — здивувався Федько й смачно позіхнув. — Починай, як і кожний співак починає: розкривай поширше рота.
Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі.
— Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, — порадив Федько. — Трохи завеликуватий, та нічого… І гітару візьми як треба.
— Так я ж гра-грати не вмію, — в останню мить згадав Вітька.
— Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди, — знайшов вихід Федько. — Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!..
Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загриміли, ніби скаржились на щось…
— Давай, давай, — підбадьорював його Федько. — Та ближче до бузку підійди, а я за твоєю спиною заховаюся… Та сміливіше, сміливіше рота розкривай на даному етапі. Галя міцно спить, поки розбудиш, треба добряче погаласувати!
Вітьчина рука смикалась на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:
— Дорогая Галю, я тебе кохаю… — з-за спини підказував Федько. — Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч тут проволоводимося!
Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху загорлав:
— Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько. — Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!
Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином скільки було сили:
— Ніжніше, задушевніше, на даному етапі, — корегував Федько спів свого друга. — Ти ж не граків лякаєш на городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця із хати викликаєш!
Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.
Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака… Та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері і на ганок хтось вийшов.
— Галя вибігла… — прошепотів Федько. — Таки взяло… Тепер не підкачай… Піддай сердечного жару… Щоб вона, як лід на сонці, розтала…
Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:
Раптом почувся хриплий крик:
— І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало!! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!..
— Тю! Та це ж баба Хівря! — злякано крикнув Федько. — Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!..
Г-гав!!
Прожогом кинувся собака і зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли холошами… Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувались та прислухались до собачого гавкоту, що здійнявся в селі…
— І треба ж було… — бідкався Федько. — Галя живе через три хати від баби Хіврі. І як ми переплутали двори. Пропала серенада ні за цапову душу!
— Це ти винен! — накинувся на нього Вітька. — Не роздивився як слід… Починай, починай! Рота роззявляй… От і роззявив… Для баби Хіврі!
— Що з воза впало, те пропало, — махнув Федько рукою. — Добре, хоч гітари не загубили… Жаль, звичайно, серенади, та, як каже голова колгоспу, на помилках ми всі вчимося. — І, смачно позіхнувши, додав: — Ходімо спати, а завтра щось придумаємо. Кажуть, ранок вечора мудріший… — І тут його наче струмом ударило: — Стривай, Вітько! Ідея! Для чого нам горло дерти, співаючи серенади, та ще під тином у баби Хіврі? Давай відішлемо поштою вірш у газету, його надрукують — от Галя й дізнається, що ти її кохаєш! Га? Здорово?