Так і домовились.
«Шановний товаришу Горобець!»
З того часу, як творчі муки Федька Котигорошка полинули до Києва, Вітька не знаходив собі місця. Чи надрукує газета їхній вірш? І Вітька не пропускав жодного номера, жадібно гортав сторінки, до болю в очах вдивлявся в рядки… Батько тільки плечима знизував, не розуміючи цього раптового потягу сина до друкованого слова.
— Та чи вони сплять там у своїй газеті?.. Дочекаються, що Галя покохає когось іншого!.. — скаржився він Котигорошкові. А той тільки руками розводив.
Одного ранку приятелі вирішили піти на пошту і запитати, чи немає їм листа. Йшли мовчки, думали про одне й те ж: як важко бути закоханим. Раптом Вітька оторопіло застиг на місці: з бічної вулички, широко усміхаючись, прямо на них ішла Галя Козачок. Ні, вона не йшла, а наче аж пливла, ледь торкаючись землі стрункими ногами в білих черевичках та гордо несучи маленьку голівку з товстою косою. Через плече висіла сумка з газетами, журналами, листами — під час літніх канікул вона працювала листоношою.
Федько миттю сховався за Вітьчину спину, а звідти прошепотів:
— Оце влипли!..
— Привіт, орел! — дзвінко крикнула Галя і вдарила оторопілого Вітьку Горобця журналом по спині.
Вітька розгублено мовчав. Як на біду, всі думки повилітали з голови. Ой любов, що ти тільки не робиш з нещасним хлопцем!.. Ну чого ж ти так жорстоко позбавила його дару мови? Адже він вродився балакучий, як сорока, може годинами безугавно тріскотіти. А тут стовбичить, немов хтось зашив йому губи. Вітько, не стій стовпом, говори, говори, говори.
Чортів Вітька, мовчить! Мовчить та червоніє так зрадливо, що навіть білявий чубчик і той робиться червовим…
Ех, Вітько, Вітько, якби ти так не розгублювався, то побачив би, що й Галя якось змінюється, зустрівши тебе. Чомусь підозріло робиться веселою, а щоки у неї ледь-ледь рожевіють. І оченята спалахують якимось сяйвом. І ніяковіє…
Ну, говори, говори що-небудь, чортів Вітька! То перше слово важко витягти з себе, а далі піде легше. Ну, тягни те слово, тягни пошвидше, білявий хлопчику!..
Ех, любов, мучителько людська! І до чого ж ти тільки довела балакучого і бойового хлопця? На яку ж ти муку поставила його стовпом посеред дороги і, немов віником, підмела у голові, не лишивши жодної думки, жодного слова…
— Ти, напевне, не виспався, — пирхнула Галя, — та дорогою досипляєш?.. А де ж це твій Жучок?..
Федько ображено засопів за Вітьчиною спиною.
— А, й ти тут?.. — сплеснула Галя руками (о, ті прекрасні дівочі руки!). — Пробач, Федюшо. А чого це твій орел сьогодні на мокру курку схожий? Стоїть, як стовпчик. Може, він аршин проковтнув?..
— А Вітька закохався! — Федько незчувся, як зірвалися в нього необачні слова. Прикусив, було, язика, та вже пізно: слово, як відомо, не горобець…
— Цить, Жучок нещасний! — нарешті таки заговорив Вітька. — Хто тебе просив за мене розписуватися?..
І тої ж хвилини Вітька зірвався з місця і чкурнув, тільки курява піднялася.
— Ех, життя наше… — зітхнув Федько і, похнюпивши голову, поплівся й собі додому.
Галя трохи постояла на місці, роздумливо мнучи газету, а потім наздогнала Федька і заторохтіла, ласкаво зазираючи йому у вічі:
— Федюшко, дорогенький, не сердься на мене. Скажи, в кого Вітька закоханий? Я тобі щось подарую… Ну, скажи, Федюшо…
Мовчить Федько та сопе.
— Халви куплю! — у відчаї запропонувала дівчина. — Солодкої халви, ти ж любиш халву, правда?..
— Ти хочеш, щоб я за солодку халву сказав, що Вітька в тебе закоханий? — закопилив Федько губу і підтягнув штани. — Я свого друга навіть за тонну халви не видам. І не проси!..
І гордий Федько потрюхикав далі, радіючи, що встояв перед атакою, не спокусився халвою, яку понад усе любив. Не встиг він гаразд насолодитися своєю перемогою, волею і мужністю, як Галя вдруге наздогнала його. Але цього разу її гарне личко аж пашіло жаром.
— Ти знову із своєю халвою? — розсердився Федько. — Мене на солодкому не проведеш.
— Ой, я забула за лист! — Галя уникала дивитися на Федька, не піднімала очей, щоб не видати себе. — Тут лист прийшов… Вітьці… Візьми передай… Ти молодець, Федюшо, а халви я тобі куплю!