Выбрать главу

Людей дуже часто вчать притлумлювати емоції, особливо негативні — причини можуть бути різні: особисті, соціальні, культурні. На жаль, заперечувати власні негативні емоції означає заперечувати зворотні механізми, що допомагають розв’язувати проблеми. Як результат, часто звичка притлумлювати негатив змушує людей відмовлятися визнавати свої життєві проблеми. А якщо вони не вміють розв’язувати проблеми, то не вміють бути щасливими. Не забувайте, біль завжди служить конкретній меті.

Є й такі люди, які надто довіряють власним емоціям. Вони все виправдовують своїми відчуттями. «Ой, я розбив вам лобове скло, але це тому, що дуже розізлився. Не зміг із собою нічого зробити». Або: «Я залишив університет і поїхав жити на Аляску, бо просто відчув, що так буде правильно». Рішення, що спираються тільки на емоційну інтуїцію й не враховують допомоги розуму, майже завжди виявляються хибними. Знаєте, хто будує все своє життя на емоціях? Трирічні малявки. І собаки. Знаєте, що роблять трирічні малявки і собаки? Обпісюють килим.

Надмірно покладатися на емоції не можна з тієї простої причини, що вони ніколи не тривають довго. Сьогодні щось нас тішить — але завтра вже не тішитиме, бо наша біологія завжди вимагає більшого. І якщо зациклюватися на тому, аби бути весь час щасливим, то втрапляєш у безкінечну круговерть пошуку «чогось більшого»: нового будинку, нових стосунків, іще однієї дитини, іще одного підвищення зарплатні. Та хай як ми старалися б, зрештою приходимо до тієї самої точки, з якої починали: почуваємося неадекватними. І це лякає.

Деякі психологи називають цей стан «мишачим колесом гедонізму»: ми постійно працюємо, аби змінити своє життя, але завжди почуваємося приблизно однаково.

Ось чому наші проблеми виникають знову і знову й ніколи не припиняються. Людина, з якою ви одружуєтеся, — це людина, з якою ви боретеся. Квартира, яку ви купуєте, — це квартира, яку ви ремонтуєте. Робота мрії, на яку ви влаштовуєтеся, — це робота, на якій ви згоратимете від стресу. Усе, що ми здобуваємо, потребує від нас жертви. Те, що робить нас щасливими, невідворотно робить нас нещасними. Те, що ми здобуваємо, ми також і втрачаємо. Те, що забезпечує нам позитивний досвід, визначить наш негативний досвід.

Цю таблетку важко проковтнути. Нам хочеться вірити, що існує стан первинного щастя, і його можна досягнути. Нам хочеться вірити, що можна позбутися всіх страждань раз і назавжди. Нам хочеться вірити, що можна постійно відчувати задоволення від життя.

Але це неможливо.

Обирайте, за що боротися

Якби я запитав вас: «Що вам хотілося б мати в житті?» — а ви відповіли б: «Я хочу бути щасливим, мати гарну родину і роботу, яка мені подобалася б», — то ваша відповідь була б дуже типовою, очікуваною і, відповідно, нічого конкретного не означала б.

Усім подобається те, що приносить радість. Усім хочеться жити безтурботним, щасливим, простим життям, закохатися і мати фантастичний секс, ідеально виглядати, багато заробляти, бути шанованою людиною, якою всі захоплюються і навіть розступаються перед нею, як води Червоного моря, коли вона заходить у кімнату.

Усім такого хочеться. Хотіти такого легко.

Але от вам цікавіше питання, яке люди практично ніколи собі не ставлять: «Який біль вам хотілося б мати в житті? За що ви готові боротися?». Бо, здається, саме це більшою мірою визначає, як повернеться наше життя.

Наприклад, більшість людей хочуть зайти в найближчий офіс і заробити там кілька мішків грошей. Але значно менше людей готові працювати по шістдесят годин на тиждень, стояти в корках дорогою з приміського помешкання до офісу, терпіти занудну паперову роботу й незрозумілу корпоративну ієрархію, яка владарює в пеклі бетонних джунглів.

Більшість людей хочуть мати фантастичний секс і гарні стосунки. Але не всі готові до гострих розмов, ніякового мовчання, ображених почуттів, емоційної драми. І тоді вони спиняються. Спиняються і питають: «А що як?..». Питають роками, аж поки питання «А що як?» перетворюється на питання «А що ще?». І коли адвокати прощаються і йдуть, а в поштовій скриньці з’являється сповіщення про аліменти, вони кажуть: «А чому?». Якщо не через їхні занижені стандарти й очікування двадцять років тому, то справді, чому?