Минуло ще кілька років, і філіппінські селяни, ситі по саме горло нападами й терором, озброїлися і почали атакувати японців у відповідь на їхні напади. Надійшов 1959 рік, і одного з Онодиних напарників убили, а другого захопили в полон. А ще через десять років останнього побратима Оноди, Козуку, було вбито під час перестрілки з місцевою поліцією, коли він саме підпалював рисові поля. Він досі воював проти філіппінців — через чверть століття після закінчення війни!
Онода, який на той момент більше ніж півжиття провів у джунглях Любанга, залишився зовсім самотнім.
1972 року інформація про смерть Козуки досягла Японії і спричинила там справжній переполох. Японці-бо думали, що останній солдат повернувся після війни додому ще кілька років тому. Японські медіа почали запитувати: якщо Козука залишався на Любангу аж до 1972, то, можливо, живий був і Онода, останній «уламок» Другої світової війни? Того самого року уряди Японії й Філіппін об’єднали зусилля і сформували команди, які вирушили на пошуки таємничого молодшого лейтенанта, який перетворився частково на міф, частково на героя, а частково на привида.
Але команди нікого не знайшли.
Минали місяці, історія про лейтенанта Оноду перетворювалася на японську легенду про героя війни, який був занадто безумним, щоб існувати насправді. Багато хто романтизував цей образ. Багато хто критикував. Дехто вважав, що це просто казка для тих, хто досі хотів вірити в Японію, яка зникла багато років тому.
Десь у той час про Оноду почув молодий японець Норіо Судзукі. Він був любителем пригод, дослідником і трошки хіпі. Судзукі народився вже після війни. Він покинув навчання і чотири роки мандрував автостопом по Азії, Близькому Сходу й Африці. Спав на лавках, у машинах незнайомців, у в’язничних камерах і під сходами. Працював на фермах за харчі і здавав кров, аби заплатити за ночівлю. Судзукі був як вільний вітер, і, мабуть, у голові в нього теж трохи гуляв вітер.
1972 року він запрагнув ще однієї пригоди. Судзукі саме повернувся з мандрівки до Японії, де на нього чекали суворі культурні норми і жорстка ієрархія. Він ненавидів навчання. Не міг втриматися на роботі. Він прагнув повернутися на свій шлях, знову бути самотнім.
Для Судзукі легенда про Гіро Оноду стала відповіддю на його проблеми. Це могла бути нова пригода, сповнена сенсу. Судзукі повірив, що саме він стане тим, хто знайде Оноду. Байдуже, що команди пошуківців із Японії, Філіппін, США не змогли цього зробити. Байдуже, що місцева поліція майже тридцять років безуспішно прочісувала джунглі. Байдуже, що тисячі листівок залишилися без відповіді. Хай йому грець, цей хлопець без гальм, який покинув коледж і живе як хіпі, стане тим, хто знайде героя.
Без зброї, абсолютно не знаючись на тонкощах розвідки чи ведення тактичної війни, Судзукі подався на Любанг і занурився у джунглі самотужки. Він розробив стратегію: дуже голосно вигукувати ім’я Оноди і розказати йому, що імператор за нього страшенно хвилюється.
Судзукі знайшов Оноду за чотири дні.
На деякий час він залишився з Онодою в джунглях. На той момент партизан прожив сам понад рік, і коли Судзукі його знайшов, то був радий зустріти компаньйона. Онода засмутився, коли від надійного японського джерела почув, що відбувається у світі. Двоє чоловіків ніби як подружилися. Судзукі запитав Оноду, чому той залишався в лісі та продовжував боротьбу. Відповідь була дуже проста: йому наказали «ніколи не здаватися», от він і не здавався. Майже тридцять років він просто виконував наказ. А потім Онода спитав у Судзукі, чому такий юний хіпі подався шукати його. Судзукі відповів, що виїхав із Японії шукати три речі: «Лейтенанта Оноду, панду і Бридку Снігову Людину, саме в такому порядку».
Двоє чоловіків зійшлися в дуже цікавих обставинах: двоє шукачів пригод із добрими намірами і хибними уявленнями про славу. Ніби реальні японські Дон Кіхот і Санчо Панса, які знайшли один одного у вологій глушині філіппінських джунглів. Обидва вважали себе героями. Хоча обидва були самотні й лишилися ні з чим, нічого конкретного так і не зробивши. Онода на той момент віддав більшу частину свого життя фантомній війні. Судзукі теж нічого путнього не зробив. Він знайшов Гіро Оноду і панду, а через кілька років загинув у Гімалаях, мабуть, шукаючи Бридку Снігову Людину.
Люди часто обирають присвятити велику частину свого життя речам, які здаються непотрібними або навіть деструктивними. На перший погляд, їхні дії просто позбавлені сенсу. Важко уявити, як Онода міг бути щасливим на тому острові тридцять років, харчуючись комахами і гризунами, сплячи в багнюці, убиваючи мирних жителів десятиліття за десятиліттям. Або чому Судзукі шукав своєї смерті, без грошей, без супутників, без мети, крім як наздогнати уявного Єті.