Але у зрілі роки Онода зізнався, що ні про що не шкодує. Він стверджував, що пишається тим, який вибір зробив і як жив на Любангу. Він сказав, що це для нього честь — присвятити велику частину життя служінню неіснуючій імперії. Якби Судзукі не загинув, думаю, він сказав би те саме: що робить саме те, що має робити, і ні про що не жалкує.
Ці чоловіки обрали власні страждання. Гіро Онода обрав страждання за вірність мертвій імперії. Судзукі обрав страждання за пригоди, хай якими дурними вони були. Для обох чоловіків їхні страждання щось означали, служили якійсь вищій меті. А оскільки страждання мали сенс, чоловіки могли терпіти їх і навіть отримувати від них задоволення.
Якщо страждань не уникнути, якщо від проблем у нашому житті не втекти, то ми маємо питати себе не «як уникнути страждання», а «чому я страждаю — з якою метою?».
Гіро Онода повернувся в Японію 1974 року і став на батьківщині знаменитістю. Його почали запрошувати скрізь: і на телевізійні ток-шоу, і на радіопрограми; політики навперебій тиснули йому руку; він видав книжку, а уряд країни навіть запропонував виплатити йому чималу суму грошей.
Але те, що Онода побачив у Японії після повернення, вразило його: споживацьке суспільство, капіталізм, штучна культура, яка втратила всі традиції поваги і жертви, у яких виховувалося його покоління.
Онода намагався використати свою несподівану популярність, аби підтримати цінності старої Японії, але сам так і не зміг зрозуміти нового суспільства. Його сприймали радше як експонат, аніж як серйозного культурного філософа: японець, який ніби вийшов із часової капсули, щоб усі повитріщалися на нього, як на старожитність у музеї.
І, за іронією долі, саме тоді, а не в диких джунглях, Онода занепав духом. У джунглях його життя мало принаймні якусь мету, мало сенс. Завдяки цьому страждання можна було терпіти і навіть трошечки ними насолоджуватися. Але в Японії, яку, на його думку, населяли пусті люди, хіпі, розпусні жінки в одязі західного зразка, — у цій Японії він став віч-на-віч із невідворотною правдою: його боротьба не означала нічого. Японії, заради якої він жив і боровся, більше не існувало. Це усвідомлення прошило його так, як ніколи не прошивала жодна куля. Оскільки його страждання нічого не означало, до нього раптом прийшло усвідомлення: тридцять років минули даремно.
Тому 1980 року Онода зібрався і переїхав у Бразилію, де жив аж до смерті.
Самоусвідомлення схоже на цибулину. Має багато шарів, і що більше шарів ви знімаєте, то більше ймовірності, що почнете лити сльози в найневідповідніший момент.
Давайте вважати, що перший шар цибулини самоусвідомлення — це просто розуміння власних емоцій. «У такі миті я почуваюся щасливим». «У такі миті я сумую». «Це сповнює мене надією».
На жаль, є люди, які навіть цього простого рівня самовдоволення подолати не можуть. Я знаю, бо сам такий. Часом у нас із дружиною виникають такі цікаві діалоги.
Вона. Що трапилося?
Я. Та нічого. Геть нічого.
Вона. Ні, щось трапилося. Поділися зі мною.
Я. Та все в мене добре. Чесно.
Вона. Упевнений? Я бачу, що ти засмучений.
Я (нервово сміюся). Справді? Та ні, в мене все добре, серйозно.
/Минає півгодини…/
Я…Тому я такий в біса розлючений! Він так поводиться, наче мене взагалі не існує.
У всіх нас є емоційні «сліпі плями». Часто вони покривають емоції, яких у дитинстві нас учили не виказувати, бо вони «нечемні». І тільки після років практики й зусиль люди навчаються визначати «сліпі плями» в самих собі, виражати власні емоції правильно. Але це завдання надзвичайно важливе, і, аби його виконати, таки варто докласти зусиль.
Наступний шар нашої цибулини самоусвідомлення — здатність запитати себе, чому ми відчуваємо ту чи ту емоцію.
Ці питання чому дуже складні. Часом потрібно кілька місяців, а то й років, щоб відповісти послідовно і точно. Найчастіше людям доводиться йти до психотерапевтів (або інших терапевтів), аби уперше почути ці питання. Вони важливі, бо відкривають, що ми вважаємо успіхом, а що — поразкою. Чому ви сердитеся? Бо не досягай якоїсь мети? Чому ви такі сонні й апатичні? Бо вважаєте, що недостатньо добре щось робите?