А дехто так заморочується власною «правотою», що забуває просто жити.
Є жінка, незаміжня і самотня, яка мріє про партнера, але ніколи не виходить із дому і ніяк не вирішує свою проблему. Є чоловік, який гарує як кінь і вважає, що його мають підвищити, але ніколи прямо не каже про це начальникові.
їм кажуть: та ви боїтеся невдачі, відмови, що вам скажуть «Ні».
Але це не так. Звичайно, почути відмову — це боляче. Пережити поразку — це неприємно. Але в нашому житті є константи, за які ми тримаємося. Константи, які боїмося піддати сумніву або відпустити. Цінності, які роками надавали сенсу нашому життю. Та жінка ніколи не піде на побачення, бо для цього вона буде змушена переглянути свої уявлення про власну привабливість. Той чоловік ніколи не попросить підвищення, бо для цього йому доведеться переглянути свої уявлення про власну професійну цінність.
Значно легше сидіти на болючій константі, що ніхто не вважає тебе привабливою, ніхто не цінує твоїх талантів, — аніж перевірити ці переконання й упевнитися, що вони відповідають дійсності.
Такі переконання («Я недостатньо приваблива, то для чого напружуватися»; «Мій начальник — придурок, то для чого напружуватися») дають нам помірний комфорт коштом майбутнього щастя й успіху. Це жахливі довготривалі стратегії, але ми чіпляємося за них, бо думаємо, що все робимо правильно, знаємо наперед, що має статися. Іншими словами, вважаємо, що знаємо, чим усе закінчиться.
Упевненість — це ворог розвитку. Нічого не можна знати напевно, поки воно не станеться — та й потім про це можна сперечатися. Тому приймати неминучу недосконалість власних цінностей потрібно, аби розвиватися.
Замість прагнути бути впевненими, нам краще постійно шукати сумнів: сумнів у власних переконаннях, відчуттях, у тому, що готує для нас майбутнє, — аж поки ми дійдемо до нього і створимо його своїми руками. Замість шукати в усьому власну правоту, треба шукати неправоту. Бо ми таки часто неправі.
А коли ми неправі, то маємо змогу змінитися. Маємо змогу розвиватися. Не лікувати застуду кровопусканням. Не вмиватися собачою сечею, аби продовжити молодість. Не думати, що «посередність» — це овоч, і не боятися перейматися.
Дивовижно, але правда: ми ніколи не знаємо напевно, який досвід позитивний, а який — негативний. Найважчі та найстресовіші періоди нашого життя виявляються найважливішими і найбільше нас мотивують. А деякі найкращі та найрадісніші періоди нас відволікають від важливого й розхолоджують. Не вірте власній концепції хороших/поганих досвідів. Напевно ми знаємо тільки те, чи болить нам щось у цю мить. А ця інформація не така вже й цінна.
Так само, як ми із жахом уявляємо, як жили люди п’ятсот років тому, через п’ять століть люди будуть сміятися з наших нинішніх «упевнених» знань. Сміятимуться з того, як сильно гроші й робота впливали на наше життя. З того, як ми боялися показати найважливішим для нас людям, що вони для нас означають, зате возвеличували публічних осіб, які не заслуговували на це. Сміятимуться з наших ритуалів і упереджень, з наших тривог і наших воєн. З огидою дивитимуться на нашу жорстокість. Вони вивчатимуть наше мистецтво і сперечатимуться про нашу історію. Вони розумітимуть про нас те, чого ми самі про себе не розуміємо.
І вони теж помилятимуться. Просто менше, ніж ми.
Зробіть-но ось що. Візьміть будь-яку людину й посадіть у кімнату, де буде кілька кнопок, які треба натиснути. І скажіть цій людині, що якщо вона зробить якусь дію — не називайте її, людині треба буде самій здогадатися, — загориться лампочка, і це означатиме, що людина заробила бал. «Подивимося, скільки балів ви заробите за тридцять хвилин».
Такий експеримент провели психологи. Ви, мабуть, уже здогадуєтеся, що вийшло в результаті. Люди сідали й починали безладно тиснути на кнопки, аж поки запалювалася лампочка й повідомляла, що вони заробили бал. Логічно, що люди починали натискати на кнопки знову, аби заробити ще балів. Але лампочка не загорялася. Тому вони починали експериментувати зі складнішими комбінаціями: натискали одну кнопку тричі, а потім другу — один раз, потім чекали п’ять секунд, і тут — бац! Іще один бал. Але й ця комбінація вдруге не спрацьовувала. Можливо, це не пов’язано з кнопками, думала людина. Можливо, бали залежать від того, як я сиджу. Або чого торкаюся. Можливо, це залежить від того, як стоять мої ноги. Бац! Іще один бал. Так, мабуть, річ у моїх ногах, плюс іще треба натиснути конкретну кнопку. Бац!