Пізніше, 1996 року, Мередіт усвідомила ще одну жахливу правду: насправді батько не ґвалтував її в дитинстві. (Знаю-знаю: упс!). Насправді вона, разом із терапевтом, яка щиро їй співчувала, просто вигадала цей спогад. Зігнувшись під тягарем провини, Мередіт до кінця батькового життя намагалася відновити стосунки з ним і з іншими родичами. Постійно просила пробачення й пояснювала. Але було надто пізно: невдовзі батько помер, а родина втратила єдність.
Виявляється, не одна Мередіт постраждала від такого викривлення спогадів. В автобіографії «Моя брехня: правдива історія про неправдивий спогад» вона стверджує, що в 1980-х чимало жінок звинуватили родичів-чоловіків у зґвалтуванні, а через багато років виявили власну неправоту. У ті самі роки багато хто вірив, що існують сатанинські культи, учасники яких вчиняють насильство над дітьми — але розслідування, які поліція провела в десятках міст США, не виявила жодних доказів, які підтвердили б існування таких практик.
Чому люди раптом почали вигадувати спогади про жахливе насильство в родинах і в культах? І чому саме в 1980-х?
Ви коли-небудь грали в дитинстві у «зіпсований телефон»? Коли кажеш щось на вухо одній людині, вона передає це слово далі, і так воно проходить через десяток людей; а на виході з’являється щось цілком відмінне від первісного слова. Приблизно так працює й наша пам’ять.
Ми щось переживаємо. За кілька днів згадуємо про це вже трохи інакше, ніби нам хтось нашепотів щось на вухо, а ми недочули. Потім ми комусь розповідаємо про подію, і нам доводиться заповнити пару прогалинок у цій історії. Тому ми дещо її прикрашаємо, аби все виглядало логічно і ніхто не подумав, що в нас макітра поплавилася. Потім ми й самі вже починаємо вірити у власні доповнення, тому наступного разу, оповідаючи історію, використовуємо їх знову. А вони ж усе-таки несправжні, тому ми їх неправильно розуміємо. А через рік ми оповідаємо ту саму історію трохи напідпитку, тому прикрашаємо її більше, ніж завжди, — ну гаразд, якщо по-чесному, то ми змінюємо добру третину того, що діялося насправді. А наступного тижня на тверезу голову нам уже не хочеться визнавати себе брехлом нещасним, тому ми продовжуємо триматися за оновлену і щойно розширену «п’яненьку» версію історії. А через п’ять років наша абсолютно, «зуб-даю», «клянуся-могилою-матінки» правдива історія має не більше половини правди в собі.
Усі ми так робимо. Я так роблю. Ви так робите. Хай би якими чесними ми були, хай би які добрі наміри мали — ми постійно заводимо інших і самих себе не туди тільки тому, що наш мозок створено для ефективної, а не для точної роботи.
Пам’ять підводить нас — підводить так сильно, що в судах навіть не завжди беруть до уваги показання свідків. І загалом наш мозок допускає жахливі викривлення.
Як же так? Усе просто. Наш мозок постійно намагається знайти сенс у тій ситуації, у якій ми перебуваємо, і спирається на наші переконання та набутий досвід. Кожну нову інформацію він зіставляє із цінностями й висновками, які ми вже маємо. У результаті наш мозок завжди схиляється до того, що ми в той момент вважаємо правильним. Тому якщо в нас чудові стосунки із сестрою, то всі спогади про неї ми сприйматимемо як позитивні. Але варто нам побити глека, як ми починаємо зовсім в іншому ключі згадувати про те саме, переінакшуючи спогади так, аби пояснити, чому ми тепер так сердимося на сестру. Зворушливий подарунок на минулий Новий рік тепер видається нам проявом зверхності. А випадок, коли сестра забула запросити нас до себе на дачу, сприймається не як прикра помилка, а як продумана підстава.
Історію Мередіт із несправжнім зґвалтуванням можна краще зрозуміти, якщо усвідомити, на основі яких цінностей формувалися її переконання. По-перше, Мередіт усе життя була у складних і натягнутих стосунках із батьком. По-друге, вона одну за одною пережила кілька невдач в інтимних стосунках із чоловіками, зокрема мала невдалий шлюб.
Тому з погляду цінностей Мередіт «близькі стосунки із чоловіками» не вважалися чимось аж таким крутим.
Крім того, на початку 1980-х Мередіт стала радикальною феміністкою й почала досліджувати сексуальне насильство над дітьми. Одна за одною вона почала дізнаватися жахливі історії дітей, спілкувалася з людьми, які пережили інцест, — зазвичай це були маленькі дівчата — і все це оточувало Мередіт кілька років. У той час їй довелося виступати із заявами про неточності в дослідженнях на тему насильства над дітьми: у них кількість жертв дуже перебільшували. (У найвідомішому тодішньому дослідженні йшлося про те, що третина дорослих жінок у дитячому віці пережила сексуальні домагання. Пізніше цю цифру спростували).