У нашій позитивній/споживацькій культурі багатьом із нас вкладали в голову, що ми маємо старатися по максимуму приймати і схвалювати стан речей. Це наріжний камінь багатьох книжок, у яких пропагується позитивне мислення: відкрийте себе для можливостей, приймайте все, кажіть «так» усім і всьому тощо.
Але нам необхідно щось заперечувати. Інакше ми втратимо всі переконання. Якщо все однаково гарне, все однаково бажане, тоді ми стаємо порожніми й наше життя втрачає сенс. Ми живемо без цінностей, а тому життя не має мети.
Відмову від заперечень (і від висловлювання, і від прийняття заперечень) нам часто рекламують як шлях до кращого життя. Та якщо ми відмовимося від заперечень, то в короткотривалій перспективі, можливо, почуватимемося краще, але в довготривалій втратимо контроль над своїм життям, його спрямованість.
Аби по-справжньому цінувати якусь річ, треба звести своє життя до цієї речі. Є дуже особливі радість і сенс, які можна пережити, тільки якщо вкласти десятки років праці: в одні стосунки, в одну роботу, в одну справу. Але неможливо десятки років вкладати зусилля у щось одне, якщо не відмовитися від альтернатив.
Коли обираєш для себе цінність, потрібно відмовитися від альтернативних цінностей. Якщо я обираю зробити свій шлюб найважливішою частиною свого життя, це означає (мабуть), що я обираю не робити кокаїнові оргії важливою частиною свого життя. Якщо я обираю судити себе за тим, наскільки я здатен мати відкриті та прихильні дружні стосунки, це означає, що я відмовляюся поливати друзів лайном за їхніми спинами. Усе це добрі рішення, але вони вимагають відмов на кожному кроці.
Я хочу сказати ось що: ми всі маємо перейматися чимось, аби цінувати його. А щоби щось цінувати, ми маємо відмовитися від того, що не є цим цінним. Щоб цінувати X, ми маємо заперечити не-Х.
Ця відмова — невід’ємна й необхідна складова цінностей конкретної людини, а отже, її особистості. Наші заперечення визначають, ким ми є. А якщо ми нічого не заперечуємо (можливо, боячись, що нас заперечать), значить, у нас немає особистості.
Прагнення будь-якою ціною уникати заперечень, щоб оминути зіткнення і конфлікти, прагнення приймати все однаково, усе узгоджувати і приводити до гармонії — це глибока й витончена форма визнання власної «особливості». «Особливі» люди вважають, що заслуговують чудово почуватися весь час, тому намагаються не заперечувати — адже після цього вони або хтось інший почуватиметься погано. А оскільки вони відмовляються будь-що заперечувати, то живуть егоцентричним життям без цінностей, ганяючись лише за насолодами. І переймаються єдиним: якомога довше перебувати у стані безтурботності, уникати поразок (яких неможливо уникнути), робити вигляд, що страждань не існує.
Уміти заперечувати — важливо й необхідно. Нікому не хочеться залипнути у стосунках, від яких жодної радості. Нікому не хочеться застрягнути на роботі, яку він ненавидить і в яку не вірить. Нікому не хочеться відчувати, що висловитися щиро йому зась.
І все-таки люди обирають це. Постійно.
Бути чесним — це природне людське бажання. Але частина цієї чесності — змиритися з тим, що весь час доведеться казати і чути «ні». Так завдяки запереченням наші стосунки стають кращими, а емоційне життя — здоровішим.
Колись дуже давно жили на світі юний хлопець і юна дівчина. Їхні родини ненавиділи одна одну. Але одного разу хлопець прокрався на вечірку, яку влаштувала родина дівчини, бо був тим іще пройдисвітом. Дівчина побачила юнака, і ангели так ніжно заспівали до її жіночої душі, що вона негайно в нього закохалася. Саме так. А потім він пробрався в її сад, і вони вирішили одружитися просто на наступний день. Розумієте, це було дуже практичне рішення, зважаючи на те, що їхні батьки так і палали бажанням повбивати одне одного. Перескочимо через події кількох наступних днів. Родини дізналися про одруження і розлютилися не на жарт. Меркуціо помер. Дівчина так засмутилася, що випила ліки, завдяки яким мала зануритися в сон на два дні. Але, на жаль, юна парочка ще не зовсім роздуплилася, як мають спілкуватися нормальні чоловік і дружина, тому дівчина забула сказати своєму коханому про рішення поспати. І юнак подумав, що його молода дружина не ніжиться в комі, а покінчила життя самогубством. Тоді в нього геть з’їхав дах, і вже він покінчив із собою, бо подумав, що возз’єднається з коханою на небесах чи де там іще. І коли кохана вийшла зі своєї дводенної коми й побачила, що юнак лежить поряд мертвий, то до неї теж прийшла така сама ідея, і вона себе вбила. Кінець.