У наші дні й у нашій культурі «Ромео і Джульєтта» — синонім романтики. В англомовній культурі ця п’єса вважається історією кохання, емоційним ідеалом, якого треба прагнути. Але якщо подивитися, що реально сталося в історії, то виявляється, що ці дітлахи повністю погубили голови. І повбивали себе, щоб це підтвердити!
Є чимало науковців, які вважають, що Шекспір написав «Ромео і Джульєтту» не для того, аби прославити романтизм, а щоб зобразити його сатирично, показати, який він дурнуватий. Драматург не хотів, аби це було прославлення кохання. Навпаки, це мав бути великий неоновий напис, який ошаленіло блимав: Не підходити! та ще й обтягнутий поліцейською стрічкою з написом: Не заходити всередину.
Ніколи в історії людства романтичне кохання не підносили так, як тепер. Насправді десь аж до середини дев’ятнадцятого століття кохання вважали необов’язковою і потенційно небезпечною психологічною перешкодою на шляху важливіших у житті речей, наприклад, дбайливого господарювання чи одруження із хлопцем, у якого є велика отара овець. Молодих людей часто змушували відмовитися від романтичних почуттів на користь практичних з економічного погляду шлюбів, які могли б гарантувати стабільність для них самих і для їхніх родин.
Але нині всі ми поскручували мізки в напрямку цього конченого скаженого кохання. Воно панує в нашій культурі. І що драматичнішим воно буде, то краще. Це може бути Бен Аффлек, який знищує астероїд і рятує Землю заради дівчини, яку кохає, або Мел Ґібсон, який розстрілює сотні англійців і під час тортур згадує викрадену й закатовану дружину. Це може бути ельфійська крихітка, яка відмовляється від безсмертя, аби бути з Арагорном (у «Володарі перснів»). А може бути тупа комедія, у якій Джиммі Феллон викидає квитки на крутий чемпіонат, бо Дрю Беррімор, ви лише уявіть, потребує його.
Якби це романтичне кохання було кокаїном, уся наша культура нагадувала б Тоні Монтану з фільму «Обличчя зі шрамом» у ту мить, коли він занурює обличчя в гору білого порошку з вигуком: «Привітайтеся з моїм мале-еньким дружбаном!».
Проблема в тому, що романтичне кохання і справді чимось нагадує кокаїн. І це трохи лякає. Бо воно стимулює точнісінько ті самі ділянки мозку, що й наркотик. Підносить, робить вам емоційно і фізично добре на певний час, але створює так само багато проблем, як і вирішує. Геть-чисто кокаїн.
Більшість складників романтичного кохання, за якими ми ганяємося, — драматичні й короткочасні емоційні вияви прихильності, карколомні злети й падіння — не є нормальними та природними виявами кохання. Насправді дуже часто це всього лише форма переконаності у власній «особливості», яка проявляється у стосунках.
Знаю, ви зараз думаєте, що я реально депресивний чувак. Ні, ну чесно, яка нормальна людина буде гнати на романтичне кохання? Але дослухайте до кінця.
Правда в тому, що є життєздатні форми кохання, а є нежиттєздатні. Нежиттєздатне кохання існує між двома людьми, які намагаються уникнути своїх проблем завдяки емоціям, які вони викликають одне в одного. Іншими словами, вони використовують одне одного як місце втечі. Життєздатне кохання існує між двома людьми, які визнають власні проблеми й допомагають одне одному їх вирішити. Різниця між життєздатними й нежиттєздатними стосунками зводиться до двох речей: 1) наскільки кожна людина в цих стосунках готова брати на себе відповідальність і 2) готовність одного партнера заперечити або зустріти заперечення з боку другого.
Там, де стосунки нежиттєздатні й отруйні, почуття відповідальності з обох боків буде слабким, там буде нездатність висловлювати чи/і приймати заперечення. А там, де стосунки життєздатні, сповнені любові, будуть чіткі кордони між двома людьми і їхніми цінностями, буде відкритість до заперечення у разі потреби.
Під «кордонами» я розумію розмежування відповідальності кожного з двох людей за їхні власні проблеми. Люди в життєздатних стосунках із чіткими кордонами братимуть на себе відповідальність за власні цінності та проблеми — і не братимуть відповідальності за проблеми й цінності партнера. Люди в отруйних стосунках зі слабкими кордонами або й без них регулярно уникатимуть брати на себе відповідальність за власні проблеми і/або брати відповідальність за проблеми партнера.