Ось кілька прикладів слабких кордонів.
«Не йди гуляти з друзями без мене. Ти ж знаєш, як я ревную. Залишайся вдома зі мною».
«Мої співробітники — ідіоти. Через них я постійно запізнююся на наради, бо доводиться всім їм розказувати, як треба працювати».
«Не можу повірити, що ти виставила мене дурнем просто на очах у моєї сестри. Ніколи не заперечуй мені при ній!».
«Я дуже хотіла би піти на цю посаду, але це робота в Харкові, а моя мама ніколи не пробачить мені, що я переїхала так далеко».
«Я піду з тобою на побачення, але можеш нічого не казати моїй подрузі Олені? У неї одразу знижується самооцінка, коли в мене з’являється хлопець, а в неї ні».
У кожній із описаних ситуацій людина або бере на себе відповідальність за проблеми/почуття інших, або вимагає від когось узяти відповідальність за її почуття чи проблеми.
Найчастіше люди, які вважають себе «особливими», у стосунках потрапляють в одну із двох пасток. Або чекають, що інші люди візьмуть на себе відповідальність за їхні проблеми: «Мені так хотілося на вихідних спокійно посидіти вдома. Ти мав це розуміти і скасувати плани». Або беруть забагато відповідальності за проблеми інших людей: «Вона щойно знову втратила роботу. Мабуть, у цьому є моя вина, бо я не підтримував її так, як мав би підтримати. Завтра допоможу їй переписати резюме».
«Особливі» люди дотримуються цих стратегій у стосунках так само, як і в будь-яких інших життєвих сферах, щоб не брати на себе відповідальності за власні проблеми. У результаті стосунки стають слабкими і нещирими, перетворюються на засіб уникнути внутрішнього болю, замість бути вираженням справжньої поваги й захоплення партнером.
Це відбувається, до речі, не тільки з людьми, які переживають романтичне кохання, а й у родинах і в стосунках із друзями. Мати, яка надто опікується власною дитиною, може брати на себе відповідальність за кожну проблему своєї кровиночки. Але тоді її відчуття власної «особливості» породжує таке саме відчуття і в дітях, які виростають із переконанням, що інші завжди мають брати на себе відповідальність за їхні проблеми.
(Ось чому ваші проблеми в романтичних стосунках завжди підозріло нагадують проблеми у стосунках із батьками).
Якщо якісь області відповідальності за власні емоції та дії для вас укриті туманом — якщо є області, у яких незрозуміло, хто за що відповідальний, де чия вина, чому робиться те, що робиться, — ви ніколи не зможете твердо визначити свої цінності. Вашою єдиною цінністю стане зробити партнера щасливим. Або вашою єдиною цінністю стане, щоб партнер зробив вас щасливим.
Звичайно, це самозахист. І стосунки, у яких десь плаває такий туман, зазвичай ідуть на дно, як Титанік, із усім драматизмом і музикою.
Люди не можуть вирішувати проблеми за вас. Їм і не треба цього робити, бо від цього ви не станете щасливішими. І ви не можете вирішувати за інших їхні проблеми, бо й вони від того щасливішими не стануть. Якщо є двоє людей, які намагаються вирішити проблеми одне одного, щоб краще думати про самих себе, — значить, їхні стосунки нежиттєздатні. А от якщо двоє людей самостійно вирішують кожен свої проблеми, щоб краще думати одне про одного, — тоді стосунки в них у повному порядку.
Установлення правильних кордонів не означає, що ви не зможете допомагати або підтримувати партнера чи отримувати допомогу або підтримку від нього. Ви обоє маєте підтримувати одне одного. Але тільки тому, що це буде ваш вибір. Не тому, що відчуватимете себе зобов’язаними чи «особливими».
«Особливі» люди, які звинувачують інших у власних емоціях, роблять так тому, що вірять: якщо вони весь час удаватимуть із себе жертв, негайно хтось прибіжить і врятує їх і вони отримають любов, якої завжди так прагнули.
«Особливі» люди, які беруть на себе провину за емоції інших, роблять так тому, що вважають: вони «полагодять» партнера, врятують його і отримають любов і повагу, якої завжди так прагнули.
В отруйних стосунках завжди є інь і ян: жертва і рятівник, той, хто розпалює суперечки, бо завдяки цьому відчуває власну важливість, і той, хто гасить суперечки, бо завдяки цьому відчуває власну важливість.
Ці два типи людей притягуються одне до одного, і зрештою опиняються разом. Їхні патології ідеально поєднуються. Часто їхні батьки теж мали такі риси. Тому їхня модель для «щасливих» стосунків будується на відчутті власної «особливості» та на слабких кордонах.