Я кивнув і напустив на себе серйозний вигляд. «Добре, побачимося», — відповів, нібито кожному добре відомо, де ж та правда і як до неї дістатися.
Джош засміявся і пішов униз до скелі. Я засміявся і пішов угору до будинку.
Не пам’ятаю, чи довго я був усередині. Пам’ятаю тільки, що коли ми з дівчиною вийшли, то навколо не було жодної живої душі, а внизу вили сирени. Басейн був порожній. Люди збігали з горба на берег озера під скелею. Дехто вже стояв там, біля води. Я розгледів кількох хлопців, які плавали в озері. Було темно, майже нічого не видно. Волала музика, але ніхто її не слухав.
Усе ще не розуміючи, що сталося, я поспішив до берега, дожовуючи бутерброд. Мені було цікаво, на що ж там усі витріщаються. Ми трохи пробігли, коли дівчина-азіатка сказала: «Здається, сталося щось жахливе».
Коли я збіг із пагорба, то взявся всіх розпитувати, де Джош. Ніхто на мене навіть не глянув. Усі дивилися на воду. Я знову запитав про Джоша, і тут дівчина почала істерично ридати.
От тоді до мене дійшло.
Три години водолази шукали Джошеве тіло під водою. Пізніше розтин показав, що йому звело ноги судомою через алкогольну дегідратацію і через напруження під час стрибка зі скелі. Коли він стрибнув, було дуже темно, вода злилася з ніччю, чорне на чорному. Ніхто не міг зрозуміти, звідки долинають крики про допомогу. Чути було тільки сплески. Тільки звуки. Потім його батьки сказали мені, що він майже не вмів плавати. Я про це не знав.
Дванадцять годин я не міг плакати. А потім, коли наступного ранку власною машиною повертався в Остін, то зателефонував батькові повідомити, що досі перебуваю біля Далласа і на роботу не вийду. (Того літа я працював у батьковій компанії). Він запитав: «Чому, що там сталося?». І тоді з мене полилися сльози. Завивання, крики і соплі. Я з’їхав на узбіччя, стиснув телефон і ревів так, як маленький хлопчик реве на руках у тата.
Того літа я пережив глибоку депресію. Я думав, що переживав депресії й раніше, але це був новий рівень втрати сенсу. Мені було так погано, що я відчував фізичний біль. Люди приходили й намагалися підбадьорити мене, а я сидів і слухав, як вони казали правильні слова, і дивився, як вони робили правильні речі. Дякував, що прийшли, це дуже чуйно з їхнього боку, видушував із себе посмішку, брехав, казав, що мені вже краще. Але всередині не відчував нічого.
Після того мені кілька місяців снився Джош. Що ми з ним ведемо зрілі бесіди на тему життя і смерті, а також про випадкові незначущі речі. У той час я був звичайним хлопчаком із середнього класу: регулярно вживав алкоголь і наркоту, був ледачим, безвідповідальним соціофобом, дуже невпевненим у собі. Джош для мене був значною мірою зразком для наслідування. Він був старший, упевненіший, досвідченіший і відкритіший до світу. В одному з останніх моїх снів про Джоша я сидів із ним у джакузі (ага, дивно, я знаю) і казав йому щось типу: «Мені так шкода, що ти помер». Він засміявся. Не пам’ятаю точних слів, але він сказав щось приблизно таке: «Чого ти так переймаєшся моєю смертю, коли сам досі боїшся жити?». Я прокинувся в сльозах.
Того літа я покинув роботу. Жив із мамою і переважно був зайнятий тим, що витріщався у прірву і бачив там безкінечне й неосягненне ніщо на місці дружби з Джошем. А потім до мене прийшло дивовижне прозріння: якщо будь-яка діяльність не має сенсу, то й будь-яка бездіяльність теж не має сенсу. Перед лицем невідворотної смерті немає підстав страждати від страху, збентеження чи сорому, бо все Це, зрештою, тільки порожнє місце. І якщо я постійно уникатиму болючих і неприємних досвідів, значить, я просто уникатиму самого життя.
Того літа я зав’язав із травою, цигарками й відеоіграми. Зав’язав із дурнуватими фантазіями про своє майбутнє рок-зірки, покинув музичну школу і записався в коледж. Почав ходити у спортзал і добряче схуд. Подружився з кількома людьми. Почав уперше зустрічатися з дівчиною. А ще взявся до навчання, чого ніколи в житті не робив. І з подивом зрозумів, що можу отримувати гарні оцінки, якщо тільки докладу зусиль. Наступного літа я поставив собі за мету прочитати п’ятдесят нехудожніх книжок за п’ятдесят днів — і зробив це. А ще наступного року я перевівся до престижного університету на іншому кінці країни, де вперше здобув справжній успіх — і академічний, і соціальний.
Смерть Джоша стала тією точкою, яка поділила моє життя на «до» і «після». До трагедії я був пригніченим, честолюбним, весь час заморочувався, що про мене подумають люди. Після трагедії я став іншим: відповідальним, допитливим, працьовитим. Мене досі мучила непевність і колишні слабкості — від них нікуди не подінешся — але тепер я переймався важливішими речами, ніж моя непевність і колишні слабкості. Дивовижно, але Джошева смерть ніби дала мені дозвіл нарешті жити. І найгірший, напевно, момент мого життя став для мене поворотним.