У португальців є фраза: «Еlе dobra о Cabo da Boa Esperança». Це означає «Він обходить мис Доброї Надії». Цікаво, що значення цієї фрази таке: життя цієї людини доходить до завершення, вона більше не може нічого зробити.
Я ступаю через каміння назустріч сині, її широта поглинає мене.
По спині стікає піт, але я тремчу від холоду. Мене полонить захват, але я страшенно хвилююся. Це воно?
Вітер гуде у вухах. Я нічого не чую, але бачу край: там, де камінь зустрічається з порожнечею. Зупиняюся на мить. Від краю мене відділяє кілька метрів. Бачу внизу океан, вода хлюпає і піниться між скелями, куди не глянь — скелі, скелі, скелі. Хвилі гнівно кидаються на непорушні камені. Просто переді мною — прямовисне урвище, до води внизу — не менше п’ятдесяти метрів.
Праворуч унизу — крапочки-туристи, вони фотографують і збиваються в купки, як мурахи. Ліворуч — Азія. Переді мною — небо, а позаду — все, на що я сподівався і що приніс сюди із собою.
А що як це кінець? Що як більше нічого немає?
Озираюся. Я один. Роблю перший крок до краю урвища.
Мабуть, у людському тілі є вбудований радар, який визначає смертельно небезпечні ситуації. Наприклад, коли людина підходить до краю урвища десь на два метри і попереду немає поручнів, тіло раптом напружується. Спина дерев’яніє. Шкіру обсипає сиротами. Очі раптом починають бачити все неймовірно чітко. Ноги наливаються свинцем. Звідкись ніби з’являється великий невидимий магніт, який легенько відтягує тіло назад, у безпечне місце.
Але я борюся з магнітом. Волочу свинцеві ноги ближче до краю.
Коли до урвища залишається півтора метра, команду порятунку підсилює мозок. Тепер у вас перед очима не тільки край урвища, а і його підніжжя, і в голову лізе картина: ви підбігаєте, зриваєтеся і падаєте назустріч сплескові смерті. Ти занадто близько, довбню, нагадує мозок. Занадто, бляха, близько. Егей, що ти робиш? Завмри. Зупинися.
Я наказую мозкові заткнутися й сунуся вперед.
До краю — метр. Тіло вмикає всі сирени сигналізації. Один необережний рух — і ваше життя обірветься. Здається, що пронизливий вітер зараз здмухне вас у синю даль. Ноги трусяться. Руки теж. Тремтить голос, коли ви нагадуєте собі, що не збираєтеся шугати в обійми смерті.
Більшість людей не наважуються підійти до краю ближче ніж на метр. Це абсолютний ліміт. Достатньо близько, аби нахилитися й поглянути, що там унизу, але все ще достатньо далеко, аби відчувати себе у відносній безпеці. Бо коли стоїш так близько до краю урвища, навіть такого неймовірно прекрасного, як мис Доброї Надії, то в голові паморочиться і є ризик виблювати все, що перед цим з’їв.
Це воно? Невже це кінець? Невже я більше ніколи нічого не дізнаюся?
Роблю ще один мікрокрок, і ще один. Півметра. Переношу вагу тіла на ногу, яку виставив уперед. Нога тремтить. Я сунуся далі. Усупереч магнітові. Усупереч власному розумові. Усупереч найкращим інстинктам виживання.
Тридцять сантиметрів. Тепер я дивлюся просто в обличчя урвища. Мене раптом накриває бажання закричати. Тіло інстинктивно згинається, захищаючи себе від чогось уявного й небезпечного. Вітер несе шторм. Думки атакують.
За тридцять сантиметрів від краю ви майже відчуваєте, що летите. Якщо не дивитися вниз, здається, що ви стали частиною самого неба. І майже очікуєте, що зараз упадете.
Я присідаю, затамувавши подих, збираюся з думками. Змушую себе подивитися вниз на воду, яка вирує між скелями. А потім знову повертаюся праворуч, дивлюся на мурашок, які товчуться внизу, клацають фотоапаратами, штурмують туристичні автобуси. Мені хочеться, аби хтось звернув на мене увагу. Бажання цілком ірраціональне. Але так буває в усіх. Звідти вони, звичайно, не побачать мене. А якби хто й побачив, то що він міг би сказати або зробити?
Єдине, що я чую, — вітер.
Невже це воно?
Тіло б’ють дрижаки, страх засліплює й перетворюється на ейфорію. Зосереджуюся і прочищаю думки, наче під час медитації. Ніщо так не змушує відчувати й усвідомлювати, як відстань у кілька сантиметрів до власної смерті. Випростовуюся і знов озираюся, і раптом розумію, що усміхаюся. Нагадую собі, що помирати — це нормально.
Ця відкрита і навіть радісна зустріч лицем до лиця з фактом власної смертності — далеко не сучасний винахід. В античній Греції стоїки закликали людей весь час пам’ятати про смерть, аби більше цінувати життя і смиренно приймати його удари. У різних варіантах буддизму навчають практики медитації як способу підготувати себе до смерті ще за життя. Розчинити власне его в безкінечному ніщо — досягнути просвітленого стану нірвани — це ніби «тренувальна» спроба перейти на інший бік буття. Навіть Марк Твен, той волохатий бовдур, який прийшов на цю землю на кометі Галлея і на ній же її покинув, казав таке: «Страх смерті походить від страху життя. Людина, яка живе наповненим життям, готова померти в будь-яку мить».