Звісно, страждання бувають різні. Деякі завдають значно більше болю, ніж інші. Але в будь-якому разі ми приречені страждати.
Минули роки, і царевич розробив власну філософію, а потім поділився нею зі світом. І центральним догматом став оцей: біль і втрата неминучі, і ми маємо облишити спроби протистояти їм. Пізніше царевич став відомим усьому світові під іменем Будда. Якщо ви раптом не чули про такого, повірте, це був конкретний мужик.
Є одне базове припущення, на яке ми часто спираємося, коли формуємо власні переконання. Це припущення про те, що щастя — алгоритм, для нього потрібно працювати, його можна заробити й досягти. Так, як можна вступити в університет на юриста або збудувати надзвичайно складну конструкцію з «Лего». Якщо я досягну X, то стану щасливим. Якщо я виглядатиму як Y, то стану щасливим. Якщо я буду разом із Z, то стану щасливою.
Але це припущення — проблема. Щастя — це не рівняння, яке можна розв’язати. Невдоволення і неспокій — частина людської природи і, як ми побачимо, вони потрібні для побудови щастя. Будда говорив про це з позицій теології й філософії. Я ж говоритиму про це з позицій біології, і буду використовувати панд.
Якби я міг придумати супергероя, то це був би панда, і звали б його Розчарування. Він одягав би стильну маску на очі, футболку з величезною буквою «Р» — футболка задиралася б на товстому пандовому пузі, — і суперсилою цього супергероя було б казати людям в очі неприємну правду про них самих. Правду, яку вони мусять знати, але не хочуть прийняти.
Він ходив би від хати до хати, як свідок Єгови, дзвонив би у двері й казав: «Якщо ви будете заробляти купу грошей, то ваша самооцінка, звісно, буде висока. Але ваше багатство не змусить ваших дітей любити вас більше». Або: «Те, що ви називаєте “дружбою”, насправді — лише постійні спроби вразити інших». А потім він бажав би господареві будинку гарного дня і йшов би собі далі до наступних дверей.
Це було б фантастично. І тужливо. І сумно. Це надихало б. І це було б так потрібно. Зрештою, найвеличніші в житті істини — зазвичай найсумніші.
Панда Розчарування був би тим героєм, якого ніхто не любить, але якого всі потребують. Він став би тим славнозвісним корисним овочем, який розбавив би фаст-фуд, що ним харчується наш мозок. Він покращив би наше життя, хоча погіршив би нам самопочуття. Він зробив би нас сильнішими, поклавши на лопатки, освітив би наше майбутнє, показавши темряву. Слухати його було б усе одно, що дивитися фільм, герой якого в кінці помирає: вам це подобається, хоча ви й почуваєтеся жахливо, бо виглядає дуже правдиво.
Тому, оскільки ми вже тут зібралися, дозвольте мені вдягнути маску панди Розчарування і вилити на вашу голову ще одну порцію неприємної правди.
Ми страждаємо з тієї простої причини, що страждання корисне з погляду біології. Страждання — це секретний агент від природи, який надихає нас щось змінювати. Ми еволюціонували, постійно живучи з деякою невдоволеністю й непевністю, бо саме помірно невдоволена й непевна істота робитиме найбільше рухів для виживання. Ми закодовані на те, аби бути весь час невдоволеними тим, що маємо, і задовольнятися тільки тим, чого в нас немає. Це постійне невдоволення змушувало наш вид боротися і прагнути, будувати і завойовувати. Тому — ні, наш біль і убогість — це не глюки еволюції, це її складники.
Біль в усіх його проявах — найефективніший спосіб нашого тіла змусити нас до дії. Візьмімо простий приклад: удар ногою об табуретку. Якщо ви реагуєте на це приблизно так само, як я, то коли ви гепнетеся ногою об табуретку, то простогнете кілька таких міцних словечок, що Папа Римський тихо почервоніє в куточку. Можливо, ви звинуватите нещасний бездушний об’єкт у своїх стражданнях. «Дурнувата табуретка!» — прокричите ви. Можливо, ви навіть підете далі й піддасте критиці весь дизайн вашого інтер’єру: «Що за ідіот ставить табуретки в цьому місці?».
Але я відволікся. Жахливий біль у нозі, який ми з вами і Папою Римським так ненавидимо, має важливу місію. Фізичний біль — породження нашої нервової системи, зворотний механізм, який дає нам змогу відчути власні фізичні пропорції: де ми можемо пройти, а де — ні, чого ми можемо торкнутися, а чого — ні. Коли ми порушуємо межі, нервова система суворо карає нас, аби ми взяли помилку до уваги і більше її не повторювали.