Тут Христина відсунулась від Олекси, сердито дивлячись на нього, а тоді, побачивши дітей, що звисали з печі з відкритими від цікавості ротами, сердито просичала:
— Геть під ліжник!.. Витріщилися!
Дитячі голівки миттєво заховалися, а жіночки одночасно з козаками підсунулись ближче до Олекси. Степан Кукута, не витримавши, штовхнув під бік Олексу:
— Не тягни… А далі що було?..
Діти вже сховалися. Проте Олекса знав, що добряче всіх зачепив на свій «гачок», і, крякнувши, мовив:
— Добре було б цибухом затягнутися, а то щось морочно мені…
Та тут дістав стусана під бік від Івана, який сердито промовив:
— Не тягни вже. Скоро північ, а ти зі своєю панянкою…
Тільки жіночки якось дивно поглядали на Олексу, а той продовжив далі:
— Зігрівся я вже, хоч, ще раз промовляю, наче й грітися не було об що, але зуби перестали цокотіти. Чую, і вона вже неначе не так тріпотить… А та паняночка, як зігрілася, і шепче мені на вухо: «Чемний козак, шляхетського походження… Не позволить Стефу знівечить…» Та тут у мене неначе дідько й вселився: «Шляхетського, з діда й прадіда, — кажу їй. — Тільки за землю свою б’юся, аби не забрали…» А потім, неначе граблями, погладив її голівку і пригорнув до грудей. Вона мовчить і тільки здригається від плачу, мабуть, жаліє мене грішного. Сиджу я, тримаю її біля себе, плаваючи в її сльозах радості, що знайшла в мені прихисток. Далі втихомирилася та почала про щось розповідати мені, а я кивав головою і зрозумів лише, що говорить про якесь золото та славу від Речі Посполитої.
Тут він поглянув на жіночок, які готові були його розірвати на шматки за близькість до панянки, і мовив:
— Не ламайте собі голови, що я дозволив собі неподобство при моїх чеснотах. Отож далі… Спали ми чи не спали, навіть пригадати не можу, в якомусь заціпенінні й пройшла ніч. Почув тільки, як заспівали вранці пташки в окрузі і почали іржати коні, вимагаючи від мене уваги або ж сінця.
Відсторонив я легенько голову паняночки і зібрався вийти з коляси, а вона вчепилась у мене і щось вимагає. Дослухавшись, я зрозумів, що вимагає від мене якоїсь клятви… «Боже праведний! — думаю я. — Невже вночі без пам’ятства став їй мужем?» Згодився і на цей гріх, а вона, побачивши мою згоду, підіймає лаву, і я побачив якусь скриню, гарно оздоблену. Втупився в ту скриню і дивлюся, а що ж буде далі? Ця паняночка, Стефа, відкриває скриню, і навіть при тьмяному світлі я побачив, як звідти засяяли камінці і блиснуло золото! Звісно, що я оторопіло дивлюся на все це багатство, а вона лащиться до мене і цілує… в губи, так смачно, що я аж похитнувся. Зрозумів тоді я, що за клятву вона від мене вимагала і славу Речі Посполитої довіку!
Всі Олексині слухачі почали занепокоєно рухатися один побіля одного, але ні пари з вуст ні в кого не вирвалося. А Олекса вів далі:
— Так вона мене тримала у своїх маленьких ручках, що мені аж лячно стало: тут мене виціловує паняночка, а перед очима скриня аж сяє мені та переливається чарівним сяйвом. Тут мені і вдарило в мою дурну голову: та вона ж — відьма і чарівниця, тільки ляська, а я спокусився на її чари… Якась незбагненна сила тримала мене побіля неї, та я почав прохати святого Миколая заступитися за мене. І таки відсторонився від такої красуні. А вона почала щебетати щось і показує, що час нам їхати далі, подалі від цих холопів. Тут вже я не витримав, та й сонце якраз зійшло і освітило все довкола. Душа моя і звільнилася від чаклунських навіювань. Сердито підкрутивши мої рідні козацькі вуса, я аж крикнув, несподівано і для самого себе: «Панянко, Стефо! Ви в полоні козацькому… І стрибком до коляси! Відправлятиму вашу царську величність до Хмеля!» Від мого крику вона вмить змінилася в лиці, і вже побачив я не царівну вродливу, а якесь блякле кошеня, що ледве не вчепилося своїми пазурами мені в шию. Вона завищала і метнулася до коляси, а я за нею. Вихопила звідкілясь мушкета та ледве не вцілила в мене… Встиг я вдарити по тій тоненькій ручці, що мене голубила. Тепер мене вже вчити і чарувати не треба було: я хутенько обкрутив їй ручки біленькі і примотав її до риштака коляси…