Санько слухав оповіді втікачів, і нестямна лють змушувала його стискати кулаки, а кров стугоніла в жилах. Він майже наяву бачив, як ляхи пнуться і до Шаргорода, воліючи вирізати людей та спаплюжити місто. А тут вони з Софійкою вже плекають мрію про дитину…
Після цих звісток про підступні напади поляків Давид Нагорний виділив ще одну сотню — потайки чатувати поза межами міста. Доручили це пильнування і десятці Санька Голоти, і той лише вряди-годи з’являвся до Софійки, аби привести до ладу свого Воронька та й себе самого, скуштувати гарячого варива.
Та недаремно ж його десятка вдень і вночі, змінюючи один одного в дозорах, охороняла шлях, по якому можна було пробратися до міста. Таких шляхів, на щастя, було небагато, бо річка Мурашка ще не ввійшла у свої береги. Козаки вже знали, наскільки підступними стали напади ляхів, і вартували навколо всього міста. Санько звернувся до Нагорного, аби той дозволив переодягненим козакам рушити возом у напрямку Бара. Він сам з десяткою верхових ішов би назирці, маючи за наживку воза з крамом та з «селянами». Давид, знаючи Санька як умілого вивідувача, дозволив оглянути околиці міста.
Санько обцілував Софійку, припав до її животика і, виходячи з хати, сумно промовив:
— Ти, Софійко, чекай на мене. Днів за три впораємося. Заради нас та дитяти нашого йду сьогодні…
Десятка Санька Голоти запаслася зарядами та додатковими ладівницями[6] і вирушила вслід «селянському» возу, що його тягнув кінь у напрямку Бара, де володарювали ляхи. Санько, знаючи хитрі виверти ворогів, послав наперед найбільш непоказних вершників і намовив їх вдавати із себе сп’янілих та недолугих козаків. Попереду, за півверсти, котився віз. Ним правив парубійко, недбало постьобуючи коника, а на возі з крамом, задерши ноги, «досипав» від ночі поважного віку селянин. Віз заглиблювався все далі від Шаргорода, проте нікого не зацікавив на своєму шляху.
Проїхавши з п’ять верст, Санько вже захвилювався, думаючи про те, що буде непереливки, якщо з міста їх не почують. Він наказав догнати воза та повернути назад. Послав одного з козаків — сповістити, що на шляху нічого не трапилось і вони повертаються назад. Та воно не так сталося, як гадалося, і вже через якийсь час почув попереду постріли. Рвонувши коней за вузди і пришпоривши їх, козаки помчали вперед, на ходу виймаючи пістолі.
Невдовзі Санько Голота побачив, як навколо їхнього воза роїться десятків зо два ляських верхових, котрі роблять спроби наблизитися та порубати «селян». Двоє його хлопців вели пальбу з мушкетів по нападниках, а двоє «п’яних» козаків рубалися з ворожими драгунами. «Оце діло! Є і в нас робота!» — промайнуло в Саньковій голові, і він, всадивши кулю в ближнього вершника, заволав:
— Гуляйте, хлопці! Рубайте до ноги! Ріжте кривдників!
Зійшлися з ляхами, які встигли розвернутися їм назустріч, у короткій сутичці. Санько відразу повалив одного і, доки всі не розвернулися, встиг полоснути по спинах тих, хто насідав на козаків біля воза. Відповідь була несподіваною, і половина верхових поляків уже лежали на землі, волаючи від болю або ж тіпаючи ногами в передсмертних судомах. Коли залишилося лише декілька драгунів, вони поскидали шаблі і, схиливши голови, застигли, чекаючи вирішення їхньої долі.
— Зібрати зброю, наших поранених на воза… Забитого товариша нашого Павла прив’язати через його коня. Гайда хутко до міста! — розпорядився Голота. Швидко все виконавши, козаки заспішили до Шаргорода.
Зв’язані полонені незграбно сиділи на своїх конях, зігнувшись наперед. Руки були припнуті до їхніх сідел.
— Поспішаймо, хлопці, доки якась веремія[7] нас не настигла. Ляхи десь поруч! — підганяв своїх Санько.
Проїхали майже дві версти від місця сутички з ляським дозором. Санько, який скакав позаду своєї десятки, почув тупіт коней, ляскіт пострілу. Куля зловісно свиснула поряд, і водночас зойкнув один з бранців, що скакав попереду Санька.
— Четверо зі мною, а решта — скоріше до міста! Ми затримаємо цих! — заволав Санько.
Всі п’ятеро спішились і кинулися до узбіччя, тягнучи за собою коней.
Хлопці вихопили пістолі і за мить пальнули по першому ряду драгунів. Із сідел вивалилося декілька вершників, і їхні коні промчали повз козацьких, що стояли обабіч шляху. Гримнув ще один залп, і хвацький стрій ляських драгунів порідшав, вони зупинилися.
— Скоріше на коней! Тікаймо, хлопці! — крикнув Санько.
І майже миттєво всі вже були верхи на конях, мчали до міста, припадаючи головами до грив вірних скакунів.