Богдан, маючи скрізь «вуха та очі», довідався від своїх людей, які були навіть у Варшаві, в оточенні короля, про такі підступні наміри. Може, тепер і жалкував Хмельницький, що не послухав своїх радників і відмовився йти на Варшаву, хоча передбачав брехливість обіцянок короля під час облоги Замостя.
В Україні взимку перебували комісари від короля, проводилось узгодження кордонів підвладних територій, кількості реєстрових козаків. З великими потугами уклали перемир’я до Трійці 1649 року. У ці часи на свідомість Богдана Хмельницького, його уявлення про боротьбу українців за своє визволення мав чималий вплив Патріарх Єрусалимський Паїсій. Він висвятив його на титул руського князя і благословив на створення незалежної православної Української держави. Гетьман тоді вже відкрито висловив перед членами польської комісії і її головою, воєводою Адамом Киселем, думку про звільнення від Речі Посполитої. Він зауважив, що досі воював через заподіяння кривди йому особисто, а тепер — воюватиме за весь український народ, за незалежність і самостійність. Окрім цього, святий Патріарх Паїсій вінчав Богдана з молодою дружиною, очистив його від гріхів і причастив дарами Господніми, цим самим високо підняв дух гетьмана та його впевненість у собі.
Хмельницький всіляко відтягував переговори з комісією і готувався до війни, щоб розхитати підвалини польської держави і вже остаточно перемогти Річ Посполиту. Одночасно з приготуваннями до нової війни він вів переговори з іноземними правителями. Від зими цього року Богдан посилив дипломатичну активність. Велося активне листування з царем Московії про виступ його військ проти Литви, де на той час володарював князь Радзивілл. Саме він пізніше і виступив проти Хмельницького на боці Польщі. Трансільванському князеві також було запропоновано стати союзником Хмельницького, але той ухилився від пропозиції, аргументуючи непідготовленістю до ведення війни.
Запросив допомоги й у Османської імперії, аби проти Польщі виступили татари на чолі з Тугай-беєм. Коли Московське царство відмовилося підтримати гетьмана, то навесні він розіслав по всій Україні універсали про збір війська на війну проти Речі Посполитої. А доки військо з усіх куточків України збиралося до Чигирина, гетьман вів перемовини з воєводою Киселем, які мали відволікти його, запевнити у швидкому зборі нової комісії. Проте Кисіль знав про всі приготування Хмеля, бо ж мав при ньому шпигуна Смерковського, якого згодом викрили. На Волині ще з зими вирували криваві сутички поміж козацькими полками, котрі стояли на лінії перемир'я з військами Вишневецького, Лянцкоронського, Корецького.
В останні дні травня 1649 року польські війська зосередилися в районах Купелі, Ізяслава, і полковник Степка здійснив бойовий похід по Волині, виснажуючи разом із загонами селян-повстанців війська Фірлея та Лянцкоронського. Як і передбачав мобілізаційний план Хмельницького, на кінець травня вже зібралося військо, яке разом з допоміжними силами складало майже двісті п’ятдесят тисяч людей. У кінці травня під Чигирин прибули татарські загони, і Богдан вирушив з величезним військом до Білої Церкви. Різношерсте військо складали воїни Іслам-Гірея, в якому були і одягнені у незвичні строкаті сорочки кримські горці, що мали величезні сагайдаки зі стрілами на спинах, і ногайці у своїх кожушаних шапках, вірні хранителі звичаїв предків ще з часів Батия. Прийшли на клич Богдана і п’ятигорські черкеси, ще не бачені козаками, буджацькі татари — найближчі сусіди Правобережжя. Якась кількість донців примкнула до своїх побратимів, а Османський візир прислав декілька тисяч румелійців. Навіть цигани, забувши про свій уклад ведення життя та звички до вольностей, прийшли до Хмельницького. Військо являло собою силу, подібної до якої на теренах України не було з часів навали Тамерлана. Звісно, що ладу в цьому було мало і багато люду йшло воювати не заради волі русичів, а з бажанням поживитися за рахунок поваленої Речі Посполитої. Коли чутки про величезне військо, яке насувається на Річ Посполиту, дійшли до глибин Польщі, кожен поляк закляк, страхаючись за своє життя і взагалі за існування держави.
Очолити військову кампанію 1649 року Ян Казимир, зі згоди сенату, доручив Фірлею, каштеляну белзькому, чоловіку зі славного роду та з реформаторськими сповіданнями. А помічниками при ньому були Остророг, вчена людина, та Лянцкоронський. Короля підтримувала в цьому партія Потоцького. Всі вірили, що Фірлей при поверненні з полону князя поступиться йому гетьманством над Україною-Руссю.