Вітрила

Ліна Костенко Вітрила Лірика

«Були у мене за дитячих літ...»

ули у мене за дитячих літ
такі блакитні очі,
як згадати,
що часто навіть білий світ
мені здававсь голубуватим.

І в тому світі не було
ні тіні чорної,
ні плями, —
лише довір’я, і тепло,
і щедре сонце над полями.

Але ввійшло в дитячі дні
небачене
і неймовірне доти —
червоний колір крові на війні
і чорний колір людської скорботи.

Ввібрали очі відтінки нові.
Зробились очі темні і похмурі.
Вони були,
як хмари грозові,
коли на світі підіймались бурі.

Вони ставали сивими, як дим,
коли пожежі землю шматували
і чорні кулі хлопцям молодим
холодну смерть поспішно роздавали...

Змети,
Майбутнє,
горе і жалі,
Живі живих не будуть убивати.
І цілим поколінням на землі
здаватиметься світ голубуватим.

Поштова скринька

Останні квіти.
Перший іній.
Свинцеве листя.
Срібний ганок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.

Погріє руки у рукавах,
на скриньку збоку поглядає.
Яскрава скринька, ой яскрава!
Від кого ж він листів чекає?

Такий старий і одинокий,
чоло скорботою вгорнулось.
Година.
  Тиждень.
    Місяць...
      Роки!
Сини з війни не повернулись.

Спустіли храми голубині,
і розхитався ветхий ганок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.

Новобудова

Руки людської владний порух —
земля розрита в глибину.
Оранжовий цегляний порох
лягає шаром на стіну.

Стоять бараки опустілі,
фанера сухо шарудить...
Які ж то руки,
      чесні,
        вмілі,
будинки вивели в блакить?!

Дали їм колір лебединий
і зріст високий — до хмарин.
Торкнулись кожної цеглини,
а тут же — тисячі цеглин!

Всі на долонях робітничих
лишали садна і рубці...
Хай невідомих будівничих
достойні будуть пожильці!

Обурення

Погасло багаття сонця,
і вечір,
як сивий попіл,
осипався з неба на місто
і в сяйві ліхтарному зник...
Скінчилася денна праця.
Почався вечірній поспіх.
На розі, біля заводу,
ввійшов у трамвай робітник.

Спецодяг в цеху залишив
і чистим їхав додому.
Але невід’ємні від нього
сліди трудових років:
веселе його обличчя
покрила тінями втома,
і руки його зашкарублі
до крові цемент роз’їв.

Дівча уступило місце.
Хтось вийняв свіжу газету.
А інші відпочивали,
схилившись на спинки лав.
І тільки юнак вузькогрудий
у чудернацьких штиблетах,
плечем заслонивши даму,
«Яке неподобство!» сказав.

Вона повела плечима.
Зняла з рукава порошинку.
Обурено відвернулась,
засяявши блиском прикрас...
А я пропоную зробити
позачергову зупинку:
нехай обурені вийдуть,
щоб не бруднили нас!

«Пригадаєш забуту казку...»

Пригадаєш забуту казку,
цяцьку, знайдену в лободі,
на озерах зелену ряску
і кораблики на воді, —
і душі дитяче начало
(найчистіше, що маєш ти)
потяглося до тих причалів,
де твої почалися світи,
звідки виплив ти якось вдосвіта
у простори, такі голубі,
ані хліба,
    ні сили,
      ні досвіду
на дорогу не взявши собі.
І маленькі були неполадки,
і великі були нелади,
і ніщо не здавалось випадком,
бо лишало на серці сліди.

«Давно створились ріки...»

Давно створились ріки повноводні.
На картах намальована їх путь.
Хоч обміліли деякі, —
        сьогодні
їх все-таки великими ще звуть.
Чи сила звички,
чи гіпноз наймення, —
яка різниця? Тільки б мілина
не затискала у піщаних жменях
борти човнів і лопаті судна.