Ітимеш по стежині
до Трав’яного Тупика,
де стежка тоншає, петляє
і раптом у траві зника.
Побачиш хату,
дим волохатий —
то Дурний Чоловік звірям їсти варить.
А навколо хати на версту
недоторкані трави ростуть,
запашні та високі
квітоньки синьоокі.
Сказано, бджолиний рай.
Квітів не зривай.
Боже борони —
гілки не зігни.
Не сполохай птаха,
не злякай комаху.
Бо хто роздавить коника
чи билину розтопче, —
з тим Дурний Чоловік
і говорити не схоче.
Я в його володіння не ходжу. Якщо чого треба, —
за версту перегукуємось...
* * *
Іде Марися через поле,
а йому ні кінця, ні краю.
Перепливає Марися озеро,
а йому ні берега, ні дна.
Перескакує Марися байрак —
зірвалася,
впала,
ногу зламала.
Сидить на крутому схилі,
плаче...
Материнка журиться.
Болиголов хмуриться.
Вигріваються Котики.
Насміхаються Ротики:
— Ех, ти ж, мало тобі треба, щоб заплакати!
— Так нога ж болить!
Добре вам патякати,
на здоровій стеблині стоячи.
— А їм не боляче?
Глянь,
скільки ти квітів убила,
коли падала!
Скільки скалічила!
А ми ж не лічимо.
Не сердимось,
не плачемо,
все тобі пробачимо —
ти ж ненавмисне.
— Сидить і кисне!
обізвався Глід. —
Я ось надламаний
стільки літ.
Бачиш,
плоди червоні, малі
згустками крові лежать на гіллі.
А нічого! — живу.
І не в’яну,
не гнусь.
Ще й у травні цвіту.
Ще й шипами колюсь.
Ще й приношу плоди...
Піднімайся і йди!
За коріння держись.
За траву ухопись.
Вверх по схилу повзи.
І гляди —
ні сльози!
А як зірвешся знов,
обітри свою кров.
Вгору знову повзи
і гляди —
ні сльози!
А щоб легше було
підійнятись туди,
за окреме стебло
не тримайся, гляди!
Бо окреме—слабе,
не удержить тебе.
Ти охоплюй руками
великі жмути
і ручуся: сьогодні ж
досягнеш мети.
* * *
... Досягнула мети,
тільки руки в крові,
тільки темно в очах
і шумить в голові.
Це б упасти долілиць
на землю м’яку.
Це б спочинути трохи
хоч раз на віку!
Але ж дивиться вслід
недовірливий Глід:
— Що?
Упала?
Лежиш?
Надірвалась?
Ех, ти ж!
І з гілля на траву
тихо капає кров...
— Глоде!
Чуєш?
Живу!
Так бувай же здоров!
Я не впала, іду
крізь поля і гаї!
Так спасибі ж тобі
за поради твої!
... Материнка журиться.
Болиголов хмуриться.
Вигріваються Котики.
Усміхаються Ротики.
А на схилі байраку,
серед сивої мли,
випрямляються трави —
ті, що їй помогли.
* * *
... Йде Марися, спотикається.
А стежина не кінчається.
Розгалужується,
тоншає,
у траві густій ховається,
ніби пальцями шука
Трав’яного Тупика.
А трава недоторкана,
квіти високі,
запашні,
синьоокі.
Сказано, бджолиний рай.
Марися навшпиньки стала.
Руками траву прогортала.
Квітоньки не зірвала.
Билиночки не стоптала.
Ніби вона й не людина,
а теж таки бадилина.
Протискувалась між стеблами,
переступала гриби.
Та й довго ж вона добиралася!
цілих чотири доби.
Ночі на пнях пересиділа,
підібгавши під себе ноги.
На п’ятий ранок побачила
у лісі хатину вбогу, —
темну, обмазану глиною,
збудовану з сухостою,
засклену рядниною,
прикриту корою.
А над хатою
дим волохатіє.
Теплом розморені, сонні
зайчата на підвіконні.
Ведмідь поріг обійма...
А господаря десь нема!