— А я старалась!
А я старалась!
Чотири доби сюди добиралась.
Так обережно
і так терпляче!
Усе даремно.
Ніхто й не бачив.
«Віть-фіть!
віть-фіть!»
Що це там попискує?
Іде дідок,
немов грибок,
окулярами виблискує.
Іде обережно, боком —
це ж треба отак зуміть! —
а паличка з кожним кроком
попискує:
«Віть-фіть!»
Певно, у неї секрет на кінці,
щоб розбігалися стрибунці,
щоб розповзались комахи,
щоб розлітались птахи,
щоб відхилялась трава мимохіть,
ледве почувши оце:
«Віть-фіть!»
— Ти не шкодуй,
все це я знав.
Я ж, моя доню,
збоку стояв.
Там, гон-де-го,
де біліють гриби.
Бачив тебе
чотири доби.
— Скільки ж вам років, дідусю?
— Один.
— Як то один?!
— А певно, один.
Той, хто зумів століття прожити,
може новий рахунок відкрити?
Як ти гадаєш, дитя моє?
А-а-а, зрозуміла!
Отож-бо і є.
Ну, відпочинь,
а тоді й поговорим...
— Діду!
Прийшла я з великим горем.
Що відпочинок?
дівчина плаче. —
З горем прийшла я,
з великим...
— Бачу!
Я поможу тобі,
бідне дівчатко,
тільки порадимося спочатку.
Як же ми вийдем з цього протиріччя,
щоб не двоїлось твоє обличчя?
Ти ж, очевидно, хочеш краси.
Значить, бридоту лише віддаси.
Що ж, це можливо.
Це дуже просто.
Все я зніму — і бридоту, й коросту.
Руку лише до лиця прикладу —
в жмені затисну твою біду.
Всю цю потворність зніму за годину.
Тільки куди ж я її подіну?
В землю зарию — зросте будяк.
Кину в дупло — оживе хробак.
В річку — підніметься каламуть.
Чортополохи в полях проростуть.
А розмахнуся, закину в море —
виникне в морі страшна потвора.
Буде топити човни й кораблі.
Буде лякати людей на землі.
Значить, я можу,
значить, я мушу
всю цю потворність
загнати в душу.
Тільки тоді не лякайся змін —
будеш прекрасна з обох сторін.
Тільки душа в тебе буде потворна —
зла,
завидюща,
підступна
і чорна.
Або як хочеш —
красу твою змушу
переселитись навіки в душу.
Тільки тоді не жахайся змін —
будеш потворною з двох сторін.
Тільки душа в тебе буде прекрасна —
чиста,
надійна,
правдива
і ясна.
— Добре, я подумаю.
Сім днів,
сім ночей
не склепила очей, —
думала.
А Дурний Чоловік їсти носив, щоб не охляла.
На восьмий день надумалась:
— Зажени мені в душу потворність,
зостав на обличчі красу.
— Дивися, дочко,
хороша душа
може перетворитись в погану.
А погана хорошою вже не стане.
Тут і я не зможу помогти.
Та злі й не просять доброти.
То ж тільки добрі хочуть бути злими, але це
їм рідко вдається.
— Я сім днів,
сім ночей
не склепила очей, —
думала!
Зроби мене прекрасною.
Зажурився Дурний Чоловік:
— Щo ж,
хай буде по-твоєму.
І поклав свою руку теплу
на обличчя бридку половину.
І тримав,
аж поки не стерпла, —
дві години
чи й три години.
Та не встиг він руку відняти,
огризнулась Марися звіром:
— Забирай брудну свою лапу!
іч, нахаба,
не знає міри.
Відсахнувся Дурний Чоловік,
сльози блиснули з-під повік:
— От бачиш,
а я ж казав...