— Казав, казав! — перекривила дівчина і
побігла до річки дивитися.
Зазирнула в чисту воду,
задивилась на власну вроду.
Личко біле, наче намітка.
Очі — сонцем прогріті квітки.
Брови — ніби тонкі листочки.
Щоки — ніби ясні пелюсточки.
А вуста — лісова полуниця.
А волосся — яра пшениця.
Гордовито собі усміхалась.
В різні сторони поверталась.
Хоч з якого дивися боку —
ну, й вродлива дівка, нівроку!
Тільки ж їй потрібне намисто!
Тільки ж їй необхідні сережки!
Головою збиваючи листя,
подалася Марися до стежки.
— Куди ж ти,
не попрощавшись?! —
гукнув Дурний Чоловік.
— Буду я з таким старим луб’ям прощатись!
Потоптала траву,
передавила коників.
— Гей, ти, проведи до поля! — наказала
лісникові.
— Гей ти, підвези до озера! — наказала
візникові.
— Гей, ти, перевези на той бік! — наказала
човняреві.
— Гей, ти, побудуй міст! — наказала
тесляреві.
Тесляр пиляв,
тесляр стругав,
місток дубовий майстрував.
І, осідлавши ним байрак,
спитав довірливо:
— Ну, як?
Марися знизала плечима,
Марися блиснула очима,
Як мокрим рядном накрила:
— Де поручні, свиняче рило?!
І перейшла байрак, мов пава.
Місток, поручні, — все як слід.
Лиш тирса сипалась на трави
і стружка падала на глід...
Сіла спочити на обніжку.
— Не бажаю ходити пішки!
Іде хлопчик на підводі —
косарям воду везе.
Хлопця побила,
в діжці вибила дно.
Батіжком цьвохнула:
— Но-о-о!
Мудра Баба сидить
біля входу в печеру.
Мудра Баба картоплю
пече на вечерю.
Коли бачить — летить
на коні очмана.
Оббиває кущі
і людей не мина.
Підскакала впритул,
кінь — в багаття ногою.
Засміялась —
пішло по селу
луною.
Розворушила жар пужалном:
— А що, карга, впізнаєш?
— Ні.
— А ти придивися.
Це ж я, Марися!
— Балакай..
Не схожа.
То була добра дівка,
а це якась кара божа.
Тільки мати впізнала.
Скочила з печі,
розправила плечі,
вибігла з хати...
Не була б то мати.
* * *
Розчинила мати скриню,
узяла керсетку синю,
сорочки гаптовані,
чобітки підковані,
кісники барвисті,
дукачі в намисті.
А Марися приміряє,
у люстерко заглядає.
Мати лиштву пришиває,
з пальців голка випадає.
Аж до вечора крутилась,
прибиралась,
чепурилась.
— Прощавайте, дні минулі!—
та й пішла на перші гулі.
А на вулиці музики,
танці,
жарти,
заковики.
Гарні хлопці походжають,
біля милих упадають.
Та як побачили таку красуню, — так всі до неї
і кинулися.
Той зітхає,
той лютує,
той сережки їй дарує.
Двоє б’ються на стерні.
Третій плаче в бур’яні.
А Маруся очима грає,
собі парубка вибирає.
Не якого-небудь простого,
а вродливого, молодого,
щонайкращого у повіті,
у повіті
і в цілім світі.
Згорда всіх парубків оглядає:
— Щось такого між вами немає...
А за нею хлопці — юрбою.
Гульк —
найкращий сидить під вербою.
І під місяцем серед ночі
іншій дівчині дивиться в очі.